Маска - Володимир Лис
Поворот другий — Слєпньов вирушає до князя Слуцького. Той мав свого зуба на грабіжника в помаранчевій масці, до того ж доволі картинно образився — та як можна навіть подумати, що він міг би продати комусь таку безцінну історичну прикрасу?! Заспокоєний його згодою взяти участь у наміченій небезпечній операції, Слєпньов повертається до Житомира. Тут його карусель уперше ніби зупиняється, хоч і не в найвищій точці. Василь Петрович чекав підкріплення з Петербурга, тривожачись, що воно не встигне до першого візиту Кульчинського до князя Януша Слуцького, якщо тільки графиня Ядвіга Войцицька успішно зіграє свою роль.
Він ще не знав, що найнебезпечніший у його житті план почав успішно здійснюватися.
Другого ж дня після його від’їзду Ядвіга Войцицька, не вагаючись і не втрачаючи часу, боячись передумати, пише Мечиславу Кульчинському. Вона кидає в бій всю свою жіночу хитрість. Весь лад письма, словесні звороти, особлива довірливість листа натякають на те, що вона цілком могла б віддати перевагу перед можливим кандидатом у її чоловіки Тадеушем Брезов’яком іншому — розумнішому, вродливішому, достойнішому. «Ох, що ж мені робити, дорогий пане Мечиславе, мені й порадитися по-справжньому ні з ким, окрім вас, у цей нелегкий для мене час», — так завершує вона своє лукаве послання.
«Спрацювало!» — вигукнув би Слєпньов, якби зміг побачити, з якою гарячковою поспішністю, отримавши листа Войцицької, споряджається в дорогу Кульчинський. Щоправда, перед цим він збирався зовсім в іншу поїздку — за кордон. Та хіба може бути щось важливішим за кохану жінку! Пізніше Кульчинський зізнається, що в якийсь момент у його мозку промайнула думка-застереження — а чи не пастка це? Адже він знав, що на нього полюють. Він сам провокував і навіть спрямовував це полювання, щоби в потрібний момент замкнути дверцята власної пастки. І ось парадокс — цьому досвідченому, розумному, недовірливому чоловікові захотілося вірити, що не лише він до неї, а й графиня Войцицька має до нього щирі почуття. Він виїжджає за ворота свого маєтку й озирається. Цей погляд особливий для нього, але Кульчинський про це ще не знає. Дорога через більшу частину Поділля і частину Волині, і за якийсь неповний тиждень він у маєтку тої, яку по-справжньому покохав.
Він просить лакея доповісти про свій приїзд, він бачить її, зодягнуту у скромну блакитну сукню (графиня знала, що вона їй дуже личить), втілення янгольської чистоти і краси, благоговійно припадає до її трішечки напахченої дорогими парфумами руки і вперше за багато літ відчуває, що йому важко дихати.
— Ну, навіщо ви їхали, вибачте, я ж думала, що ви мені також відповісте листом, — м’яко докоряє графиня.
— Я не міг не приїхати, — каже Кульчинський, і це правда.
Вони поволі йдуть довгим коридором, потім залом. «Цей чоловік забрав у мене коханого, забрав у мене все, — думає графиня Ядвіга, — о, святая Діва Марія, дай мені сили».
Та вона просить не сили зіграти цю виставу, вона вже внутрішньо готова до неї, вона програвала її, проклинаючи себе десятки разів, поки її гість мчав щосили через міста і села, містечка й хутори, ліси і поля двох губерній — Подільської і Волинської.
Вона просить у Бога і Діви Марії сили приховати свою ненависть, ненависть, яка готова ось-ось вирватися на волю і змусить узяти до рук старовинний кинджал або простий кухонний ніж.
Цілісінький день неймовірним зусиллям волі вона відганятиме від себе це бажання. Інколи воно пропадатиме, настільки природно поводився гість. Треба сказати, що вже під час попереднього приїзду пан Мечислав буквально зачарував маленьку Ядзю. Він, виявляється, знав дуже багато страшних, але таких прецікавих історій! Він побував у стількох країнах Європи, далеких і майже казкових. Він, як і її любий татусь, бився за свободу і незалежність Польщі у війську хороброго генерала Костюшка. Як він розповідав про останній бій! Він обіцяв Ядзі, що її татко, якого вона так чекає, дуже швидко повернеться.
Тепер, хоч як намагалася графиня відсунути хоч би на годинку їхню зустріч, вона все-таки відбулася. Як радісно блиснули оченята її маленької донечки, аж у Ядзі-старшої зайшлося серце і дрібненькі голочки кольнули кінчики пальців. А Ядзюня тут-таки взялася розповідати про свої пригоди з любою кішечкою Рамочкою, про квіти, які вона зібрала в полі разом із мамою, про те, що все чомусь не повертається з далекого північного міста Петербурга няня її Пелагея…
— Хіба там і досі лежить сніг, що вона не їде? — заглядала Ядзя в очі дядечкові Мечиславу.
— Вона приїде, обов’язково приїде, — запевняв дядечко Мечислав так щиро, що мати Ядзі не витримала, відвернулася, подивилася у вікно, до якого тягла свої гілки стара яблуня.
«Невже цей чоловік — жорстокий злочинець, майже диявол?» — думала графиня, знову дивлячись на них обох. Вона дивилася, і щось нове народжувалося в ній. Їй здалося (Боже!..), що вони чимось схожі — Юзеф і пан Мечислав. Здригнулася — що це з нею?
Вона круто повернулася і пішла до себе, довго дивилася на портрет чоловіка, який звеліла перенести у свою спальню. Граф на картині був одягнутий у військовий мундир і, печально-молодий, здавалося, заглядав їй у душу — ніжно і докірливо. Вона підвелася і витерла сльозу зі щоки. І раптом зрозуміла — відтепер їй буде набагато легше. Але все-таки вона була тільки жінкою, тільки жінкою, дуже тендітною, слабкою жінкою. І наступного ранку тамуватиме у собі інше бажання — впасти на коліна перед цим жахливим чоловіком, намагаючись розжалобити його саме своєю жіночою слабкістю, тим, що йде з її глибини, бо вже почала відчувати і навіть розуміти заховану десь у глибині єства його нелюдську силу. Ця сила, немов невидима змія, огортала її зусібіч, лоскотала і стискала так, що важко було дихнути. Пізніше вона гранично щиро опише свій стан у листі-сповіді, передсмертному посланні до доньки.
І все-таки у Ядвіги Войцицької-старшої вистачить мужности зіграти до кінця свою роль. Вона на високій ноті, але теж природно,
