Маска - Володимир Лис
За однією з цих версій, барон мав при собі якийсь небувалої краси смарагд, який дістався його роду ледь не в епоху легендарних Нібелунгів. Мовбито один із германських воїнів забрав його у римського полководця Веттерна, взявши того в полон під час наскоку на Галлію. Так і передавався цей смарагд із покоління в покоління, і продавати його суворо заборонялося, бо існував переказ, що той, хто його продасть, буде останнім із славного роду баронів фон Клонфельнів. Тому, навіть доволі збіднівши, Клонфельн не наважувався розлучитися з легендарним смарагдом. І ось саме про цей смарагд почув і «помаранчевий розбійник», а почувши, з’явився темної осінньої ночі (інші казали — зимової) і зажадав, щоб барон віддав свій скарб. Позаяк фон Клонфельн відмовився, його катували і тоді ж ніби вибили око. Але він нізащо, навіть під страхом смерті і спалення садиби, яку купив після подорожі до Америки, не бажав показати, де ж схований такий дорогий для нього камінь. Тоді барона зв’язали, зав’язали очі і повезли у лігвище звіра, де і протримали цілих півроку в сирому підземеллі на воді і хлібі. І начебто не витримавши, та ще під загрозою, що йому виколють або, ще гірше, випалять друге око, бранець нарешті сказав, де сховав смарагд, взявши слово, що його неодмінно залишать живим. Розбійник у помаранчевій масці слова дотримав, але після того, як його привезли назад, барон замкнувся у своєму невеличкому маєтку в сорока верстах на південь від Луцька. Тому й не пішов до Костюшка, бо почав боятися смерти, панічно боятися, нібито й на коня не сідав і нікуди, навіть до найближчих сусідів, не виїжджав.
Проте існувала й інша версія. Згідно з нею, справа була не в смарагді. Барон захотів викликати на прю самого чоловіка у масці і на якомусь банкеті сказав, що він запрошує «помаранчевого негідника», якщо той не боягуз, на поєдинок у темній кімнаті, де дуелянти стріляли із зав’язаними очима, орієнтуючись лише на звук. І пообіцяв, якщо тільки його суперник лишиться живий, віддати йому не лише смарагд, а й дещо істотніше, що він привіз з Америки.
Незабаром після тієї похвальби і з’явився чоловік у яскравій масці, також чи то осінньої, чи то зимової ночі. І начебто стрілялися вони в темній кімнаті, як захотів барон. І фон Клонфельн тричі вистрілив і не влучив. Чи й справді володів його страшний гість надприродною силою, чи то зрадило барона його вміння і здригнулася рука, але залишився його гість-суперник живим. Барон також слова дотримав, віддав смарагд, яким дорожив, а на додачу і той таємничий, іще цінніший предмет — маску, яку привіз із-за океану. Це була барвиста індіянська маска. За словами барона, вона належала вождеві індіянського племені і мала чудодійну силу: робила того, хто її одягне, невразливим для кулі і шаблі. Чоловік у помаранчевій масці дарунок прийняв, та, видно, про щось здогадався і звелів одягти її спочатку самому барону. Тут барона Готфрида вперше і зрадила мужність, він зізнався, що маска просякнута отрутою, під впливом якої той, хто одягне її, спочатку згасає на очах, а потім божеволіє.
— Спасибі, що ти мені подарував чудовий спосіб позбуватися ворогів, — нібито засміявся розбійник. — На знак подяки запрошую тебе в гості.
І барона відвезли в таємничий замок у горах, де протримали замалим не рік. Його годували, запрошували до столу на всіляких застіллях, а ночами водили у підземелля, де на його очах нещасним в’язням розбійницького замку натягали його маску, і вони поступово в’яли та божеволіли. Після цих мук його привезли додому, але барон так по-справжньому і не прийшов до тями. Всього лякався, бачив страшні сни і цурався людей. Та все-таки на пропозицію Войчини відповів згодою і ввійшов до товариства «Земста».
Цю другу версію Слєпньов почув за передсвятковою вечерею. Зацікавила вона його головно не тому, що нібито виходила з вуст самого барона, а тому, що вказувала на можливе місце переховування грабіжників, десь у замку в Карпатських горах.
2
Барона він побачив наступного дня, вже після служби в місцевому костелі, де Слєпньов був разом з усіма і вдавав ревного католика, просячи Господа простити йому цей гріх. Він боявся, що, відкривши свою справжню віру, він відштовхне від себе нових товаришів, а можливо, і соратників із реалізації нового плану, який почав визрівати у нього в голові. Того ж дня він повинен був присягнути, скріпити клятву спільною кров’ю і стати повноправним месником. А згідно зі статутом таємного товариства, це можливо було лише в присутності всіх членів товариства, тому й чекали приїзду барона.
Готфрид фон Клонфельн з’явився на порозі зали стрімко і досить шумливо. Це був трохи вищий середнього росту, худорлявий жвавий дідок, а не похмурий відлюдько, як можна було чекати. Він жвавенько привітався, сказав кожному кілька жартівливих слів.
— Це новий кандидат у члени нашого товариства, — представив господар Слєпньова.
— Веслав Слєпньовський, — кивнув той.
— Як ви сказали? — перепитав барон.
— Веслав Слєпньовський.
Фон Клонфельн раптом зблід, відступив крок назад і подивився на Слєпньова поглядом єдиного ока, яке, здавалося, здатне пробурити його наскрізь. Це око поволі наповнювалося люттю, було враження, що воно ось-ось запалахкотить полум’ям.
— Звідки ви, пане?! — вигукнув він. — Сподіваюся, ви високородний? З яких місць? Відповідайте!
Слєпньов відповів. Обличчя барона ще більше насупилося, його спотворила гримаса болю і люті водночас.
— Це він, — закричав барон, ткнув у Слєпньова вказівним пальцем. — Тримайте його негайно! Всі до зброї! Зараз сюди ввірвуться його бандити!
— Але хто це, пане Готфрид? — спитав Реймонт. — Кого ви маєте на увазі?
— Це той, кого ми шукаємо, — сказав барон і сам кинувся до Слєпньова.
Двоє з присутніх вже схопили Слєпньова, який і не думав опиратися, за руки.
— Ви хочете сказати, ваша милосте, що це?.. — Здіслав Войчина зблід.
— Саме
