Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз
— Будь ласка, відвезіть мене на перехрестя 5-ої і 27-ої вулиць, — сказав він, сідаючи у машину.
5
Джулія підняла голову з подушки і глянула на годинник. Стрілки показували три хвилини по дев’ятій.
— Тільки не кажи, що тобі вже пора йти, — Гарі Вінс притягнув її ближче до себе.
— Ще є півгодини. Любий Гарі, — зітхнула Джулія, торкаючись руками його голих грудей, — я б хотіла взагалі не покидати тебе. Час пролетів так швидко...
— Інгліш буде зайнятий ще кілька годин. Може, не поїдеш сьогодні до клубу? Або й узагалі більше ніколи туди не поїдеш, облишивши всі ті клуби?
— Не думаю, що Ніку це сподобається, — відповіла Джулія, розуміючи, що їй самій дуже хочеться там співати. — Якщо покину клуб, Інгліш захоче, аби я більше часу проводила з ним, Гарі.
— Мабуть, — розчаровано погодився той. — Ну що ж, напевно, я маю бути вдячним навіть за ці маленькі радощі.
— Невже вони такі маленькі для тебе, любий?
— Ти знаєш, що я маю на увазі. Я хочу тебе постійно. Хочу, щоб ти була зі мною завжди.
— І я цього хочу, — сказала Джулія, трохи лукавлячи.
Вона піднялась, аби він міг поцілувати її, і на деякий час вони потонули у коханні. Раптом Джулія вигукнула:
— Краще ні, любий. Ну справді, Гарі. За кілька хвилин я вже мушу виходити.
— О Джуліє, — пристрасно видихнув Гарі. — Забудь про той чортів клуб. Залишся зі мною. Не йди.
— Мушу йти, Гарі. Усім буде цікаво, куди я зникла. Якщо вони розкажуть Ніку...
— Ну добре, добре, — роздратовано проказав Гарі. — Вибач. Я не повинен був цього говорити.
— Не сердься, любий, — Джулія обережно вивільнилася з обіймів молодого чоловіка. — Ми маємо бути розумними.
— Добре, давай будемо розумними, — гірко погодився Гарі.
Жінка усміхнулася.
— Я люблю цю кімнату. Люблю теплий вогонь і кохаю тебе, милий.
Він відігнав наростаюче невдоволення.
— Ми щасливі, Джуліє, що маємо один одного.
— Ти такий хороший...
— А ти — найкрасивіша дівчина у світі.
Вона задоволено засміялася.
— Ти ж знаєш, що це нісенітниця, але мені приємно, що ти так думаєш. Будь ласка, продовжуй так вважати.
Гарі притягнув коханку до себе.
— Я божеволію від тебе, Джуліє, — зізнався він, — просто божеволію.
Вона обняла коханого за шию.
— Я також божеволію від тебе, Гарі.
— Ти вже спізнюєшся, Джуліє. Але мені байдуже, і тобі теж має бути байдуже.
— Мені таки потрібно йти, — трохи лукавлячи, сказала Джулія.
— А мені байдуже.
— Тоді швидко, любий, — і вона поцілувала його так міцно, що він відчув на губах присмак крові. — О любий! — вона затамувала подих. — О любий, любий, любий...
Час немов зупинився, лише їхнє уривчасте дихання та її стогони насолоди порушували тишу.
Раптом пальці Джулії вп’ялися, немов гачки, у плече Гарі, а тіло вигнулося, немов лук із натягнутою тятивою.
— Що це було? — прошепотіла йому на вухо, тоді відштовхнула коханця й сіла, вдивляючись у темряву, ледь освітлену згасаючим полум’ям.
— Що сталося? — запитав він, відкинувшись на подушку.
— Я щось чула, — відповіла Джулія, і Гарі помітив, як вона зблідла, коли полум’я освітило її напружене обличчя.
Холодний піт виступив на його спині, він рвучко сів і прислухався.
— У тій кімнаті хтось є, — прошепотіла Джулія.
— Не може бути, — сказав він, раптом відчувши неймовірний страх. — Двері замкнені, тобі здалося.
— Ні. Там хтось є, — повторила Джулія і схопила його за руку. — Я відчуваю.
Гарі прислухався, але почув лише калатання власного серця.
— Там нікого не може бути, — хрипло запевнив він. — Ти налякала мене до смерті, Джуліє.
— Йди і подивися. Я впевнена, що щось чула.
Він боявся, що це міг прийти Інгліш. А якщо і справді той прийшов? Що буде, коли, відчинивши двері, він побачить боса?
— Гарі, — струсонула його Джулія. — Йди і подивися.
Відкинувши ковдру, він зісковзнув із ліжка, схопивши рукою халат.
— Тобі здалося, — заспокоював чоловік більше себе, ніж її. — Ніхто не може прийти сюди. Ніхто не має ключа.
Та раптом застиг, відчуваючи, як волосся на його потилиці піднімається дибки.
У кімнаті почувся слабкий скрип, і двері спальні почали повільно відчинятися.
Гарі заціпенів. Його пальці, котрі враз спаралізувало, заплутались у складках халата, а страх скував усе тіло.
— О Гарі! — вигукнула Джулія і вп’ялися йому в лікоть.
Гарі не міг вимовити й слова. Він сидів на краю ліжка, не відводячи погляду від дверей, що повільно відчинялися.
Роджер Шерман з’явився, немов привид, тримаючи у правій руці пістолет. На світлому плащі темніли мокрі плями від дощу, вода стікала з країв капелюха, а шкіра блищала від вологи. Шерман увійшов до кімнати, повільно рухаючи щелепами, а в його байдужих очах яскраво відблискував вогонь.
Пістолет хитнувся і націлився на Гарі.
— Не рухатися, — тихо мовив незнайомець. — Нікому не рухатися.
Зачинивши двері, він пройшов до центру кімнати.
Гарі полегшено зітхнув — це не Інгліш.
— Забирайся звідси, — сказав Вінс усе ще нетвердим голосом, не зводячи очей із пістолета.
Шерман сів у крісло біля вогню. Його впевнені рухи шокували Джулію.
— Стій, де стоїш, — гаркнув той, закидаючи ногу на ногу. — Не робіть дурниць, інакше стрілятиму.
— Ви... ви хто? — ніяково запитав Гарі, раптом зрозумівши, що це не грабіжник. Грабіжники так вишукано не одягаються.
— Мене звати Роджер Шерман, — м’яко відповів той. — Ви мене не знаєте, — він спостерігав за Гарі та Джулією, яка прикривала ковдрою груди, дивлячись на нього широко розплющеними наляканими очима. — Привіт, Джуліє. Ти не знаєш мене, але я знаю тебе. Я спостерігав за вами обома. Як на мене, то ви надто ризикували, приходячи сюди. Зрештою, ви платили Рою Інглішу, щоб він мовчав, хіба ж ні?
— А ти звідки про це знаєш? — запитав Гарі й раптом зблід.
— Мій любий друже, а від кого, як ти думаєш, Рой Інгліш про все дізнався?
— То ти хочеш шантажувати нас? Скільки?
Шерман усміхнувся:
— Гроші мені не потрібні. Я хочу влаштувати пастку.
Гарі відчув, як напружилася Джулія, і взяв