Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз

— Яку пастку?

— Нік Інгліш став у мене на дорозі, — пояснив Шерман, — і я хочу його прибрати.

— А ми тут до чого? — здивувався Гарі й спробував підтягнути до себе халат.

— Не рухайся! — вигукнув Шерман. — Залиш халат у спокої.

— Дай нам хоча б одягнутися, — попросив Вінс, завмерши. — Не будь дурнем.

— Дурень серед нас — ти, — відповів Роджер. — І мені треба, щоб Інгліш застав вас саме у такому вигляді.

Гарі напружився, але до пістолета йому було задалеко.

— Ти що, привів його сюди?

— Я чекаю на нього, — всміхнувся Шерман і глянув на Джулію. — Йому вже, напевне, розповіли, чим ви двоє тут займаєтеся. Думаю, Інгліш уже мчить з усіх ніг.

— Послухай, — гарячково мовив Гарі. — Я заплачу, скільки потрібно, щоб ти випустив нас звідси. Скільки?

— Справа не в грошах... — почав Роджер, але його перебив телефонний дзвінок. — Не рухатись. Я підійду, — продовжив непрошений гість, підходячи до телефону на нічному столикові недалеко від Джулії.

Вона з острахом відсахнулась від пістолета, якого Шерман наставив на неї.

— Так? — сказав той у слухавку, спостерігаючи за Гарі, його щелепи не переставали ритмічно рухатись. — Добре, — продовжив він. — Усе решта я зроблю сам, — він поклав слухавку та відійшов до крісла. — Інгліш уже в дорозі. Зачекаємо ще хвилин десять.

— Але це нічого не дасть! — відчайдушно вигукнув Гарі. — Бос розлютиться ще більше. Я визнаю, що це буде удар для нього, але він ударить у відповідь. Ти не прибереш його з дороги у такий спосіб.

— Та невже? — всміхнувся Шерман і кивнув на кольт, який тримав у руці в шовковій рукавичці. — Я викрав у нього пістолет і завтра вранці Інгліша заарештують за вбивство. Точніше, за два вбивства.

Гарі застиг.

— Що ти маєш на увазі?

— Це ж очевидно, хіба ні? Коли я почую його кроки, то застрелю вас. Хто зможе довести, що це вчинив не він?

Джулія раптом перестала дихати.

— Кохана, це блеф, — спробував заспокоїти її Гарі. — Він не посміє цього зробити.

Жінка не могла відвести погляду від Шермана. Його байдужий погляд вселяв у неї справжнісінький жах.

— Він зробить це, — тихо мовила Джулія, ледве ворушачи пересохлими губами.

— Звичайно, що зроблю, — лагідно мовив Шерман. — Ви достатньо повеселилися, тепер настав час платити.

— Тебе спіймають, — Гарі гарячково шукав вихід. — Тобі звідси не втекти.

Роджер засміявся.

— Я добре плаваю, під вікном тече річка, а ніч така темна, що мене ніхто не помітить.

— Ти не зробиш цього, — вигукнув Гарі, раптом зрозумівши, що чоловік перед ним не блефує.

— Перевіримо за кілька хвилин, — від голосу Шермана у Гарі наче кров застигла.

— Відпусти її, — попросив він хрипло. — Одного вбивства достатньо.

— Вибач, я не можу так ризикувати, — відповів Роджер. — Вона може мене видати.

— Джулія не видасть, — молив Вінс. — Вона пообіцяє мовчати.

— Вибач, — повторив Шерман. — Зрештою, подвійне вбивство значно драматичніше. Якщо Інгліш уб’є тільки тебе, йому все зійде з рук, про це подбає його адвокат. А якщо уб’є вас обох... — він знову сів у крісло. — Хочете помолитись? Я не слухатиму.

Гарі зрозумів, що має справу із психом, і благати про щось нема сенсу. Необхідно було спробувати відвернути увагу Шермана і перехопити пістолет, тоді у них з’явився б хоч якийсь шанс. На жаль, Гарі сидів на ліжку, далеченько від Шермана: їх розділяло футів вісім.

Джулія запропонувала:

— Я віддам тобі всі гроші, які маю, тільки відпусти мас. Маю двадцять тисяч. І зможу зібрати ще більше.

— Облиш, — заперечно похитав головою Роджер. — Гроші мені не потрібні, — і він глянув на годинник. У ту ж мить рука Гарі сковзнула за спину, схопивши подушку. Джулія помітила це. Вона вигнулася, щоби трохи прикрити Гарі, й спробувала відвернути увагу Шермана.

— Я... я зараз зомлію, — зойкнула вона, тоді закотила очі й, змахнувши руками, ніби падаючи, штовхнула нічний столик. Той із гуркотом перекинувся. Роджер мимоволі обернувся на звук, а Гарі миттю кинув у нього подушку. Вона збила руку Шермана, якою той тримав пістолет. Гарі, білий, наче стіна, стрибнув уперед.

Роджер люто відкинув подушку. Вінс зрозумів — йому не встигнути, але продовжував бігти, намагаючись учепитися в руку з пістолетом...

Куля влучила Гарі нижче коліна. Він, ніби зашпортнувшись, впав уперед і схопився руками за плащ Шермана. Той руків’ям пістолета ударив Гарі по скроні й відштовхнув. Обличчя вбивці було спокійним, лише щелепи продовжували ритмічно рухатися. Джулія навпочіпки сиділа на ліжку, прикриваючи руками груди. Ковдра зісковзнула на землю, і жінка тепер виглядала наче мармурова скульптура.

Гарі повз до Шермана, кусаючи губи, поки кров повільно витікала із рани, залишаючи сліди на світлому паркеті.

Шерман зробив крок назад і всміхнувся.

— Ти бовдур! — сказав він. — Хотів стати героєм, як у кіно?

Вінс не здавався. Біль у понівеченому коліні тільки додав сили. Страх зник, і єдине, чого він хотів, — це дотягнутися руками до Шермана.

А той підняв кольт і, не кваплячись, прицілився. Гарі був лише за кілька футів від нього і повз, не відводячи очей від пістолета.

Джулія дико заверещала.

— Ні! Не треба!

Прогримів постріл. Куля влучила Гарі поміж очей і відкинула нещасного назад, його м’язи ще трохи конвульсивно посмикалися, а кров залила все обличчя.

— Трохи поспішив, — похмуро констатував Шерман. — І чого цей бовдур таке втнув?

Джулія застигла на ліжку, не відводячи погляду від Гарі й тремтячи усім тілом.

На вулиці вдарили дверцята автомобіля, і Роджер всміхнувся.

— А ось і гості, — він виглянув у вікно. Знизу шуміла річка, буксир, пропливаючи, тьмяно світив ліхтарями, і повітря наповнив звук його сирени.

— Джуліє, до тебе прийшли, — тихо мовив Шерман, вказуючи на двері. — Впусти гостя.

Жінка не рухалася, лише переводила погляд із Роджера на мертвого Гарі. Вона ніби перестала дихати.

— Йди до нього, Джуліє, — наполягав Шерман.

У вхідні двері гучно забарабанили.

— Відчиняй, Джуліє. Прийшов твій рятівник.

Вона заціпеніла, неначе вирізана з каменю, а її очі Наповнилися жахом.

— Джуліє! — почувся голос Інгліша. —