Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз
Вона повернула голову до дверей, й іскорка надії промайнула в очах жінки. Шерман тримав її на прицілі.
— Ти там, Джуліє?
— Так, — раптом вигукнула вона. — Ніку! Врятуй мене! Врятуй!
Джулія кинулася до дверей спальні та рвучко їх відчинила.
Шерман не ворушився, лише від напруги міцніше стиснув зубами жувальну гумку.
Жінка влетіла у темну вітальню, зачепилася за крісло і впала на підлогу.
— Що там сталося? — закричав Інгліш і почав смикати клямку. — Відчиняйте!
Роджер безшумно підійшов до вимикача й увімкнув світло. Це допомогло Джулії піднятися на ноги, і вона, шпортаючись, підійшла до вхідних дверей.
— Ніку! Він хоче мене застрелити. Врятуй мене, Ніку!
Інгліш щосили вдарив плечем у двері.
Джулія схопилася за ключ, що стирчав у замку. Шерман націлився пістолетом їй поміж лопаток. Вона, немов відчувши це, повільно озирнулася.
Нелюдський крик заглушив постріл. Маленька чорна дірка з’явилася на спині Джулії. Її відкинуло на двері, й жінка повільно осіла на підлогу.
Шерман вистрілив ще раз. Куля влучила у стегно, тіло вигнулося в агонії. Пальці Джулії дряпали двері, ламаючи нігті, аж поки вона не впала долілиць, все ще конвульсивно здригаючись.
Роджер спокійно поклав пістолет біля своєї жертви і тихо пішов через спальню до вікна.
Він уже стояв на підвіконнику, коли вхідні двері з тріском відчинилися. Не кваплячись, Шерман поправив фіранки, зачинив знадвору вікно і без вагань пірнув у темну річку.
Розділ шостий
1
Лоїс Маршал даремно намагалася зануритись у телевиставу Т. С. Еліота «Коктейльна вечірка»[6], її думки були далеко від блакитного екрана, а репліки безглуздо перемішались у голові.
Дівчина вимкнула телевізор, розворушила вогонь і глянула на годинник над каміном. Стрілки показували десять по дев’ятій.
Теплий халат підкреслював її чудову фігуру, довгі стрункі ноги були взуті у домашні капці. Перед виставою вона встигла помити голову, і тепер пухнасте волосся легко спадало на плечі та зблискувало у світлі вогнища, що яскраво розгоралось у каміні.
Її думки кружляли навколо Інгліша і його пропозиції. Нік уперше запросив її у ресторан, і це вибило Лоїс із колії. Підсвідомо вона погодилась, але згадала про Джулію, яка розповість Гарі Вінсу, а той — іще комусь, і тоді не уникнути пліток: бос нарешті запросив бідненьку Лоїс на вечерю.
Дівчина була впевнена, що Гарі та інші працівники здогадуються про її почуття до Інгліша. Що ж, це справді так, і вона не може з цим нічого вдіяти. Єдиний, хто цього, здається, не помічає, — сам Нік, і Лоїс була йому вдячна за це.
— Та досить! — сказала собі вголос. — Що тут вдієш... Ти проводиш разом із ним тринадцять годин на добу. Цим і тішся.
Дівчина швидко піднялась, узяла корзинку з приладдям для в’язання та сіла ближче до вогню. Їй подобалося поратися по дому, й вона радо б змінила офіс на невеличкий будинок, де змогла б дбати про домашній затишок. В’язання, яке залишила саме на такий дощовий вечір, впливало на неї заспокійливо.
За якийсь час Лоїс відволіклася й оглянула вітальню, їй тут усе подобалось, але сподобалося б іще більше, якби вона жила тут не сама. Дівчина спробувала відкинути гіркі думки і нахилилася, щоб увімкнути радіо, коли раптом у двері хтось подзвонив.
Глянувши на годинник, дівчина занепокоїлась. До десятої лишилося двадцять п’ять хвилин, і вона завагалася — відчиняти чи ні?
Дзвінок пролунав ще раз. І ще раз.
Відклавши в’язання, Лоїс вийшла у хол. Тихенько натягнувши ланцюжок, обережно відчинила вхідні двері на кілька дюймів.
— Хто там?
— Я можу зайти, Лоїс? — почувся голос Інгліша.
Її кинуло в жар, а потім у холод, серце ніби зупинилося. Швидко опанувавши себе, відчинила двері. Інгліш стояв перед порогом, мокрий від дощу.
— Перепрошую, що потурбував тебе так пізно, Лоїс, — мовив він тихо. — Мені піти?
— Ну що ви, заходьте, — відповіла дівчина, і холодок пробіг її спиною, коли вона побачила бліде, скривлене обличчя боса.
Увійшовши до вітальні, Нік зацікавлено поглянув навсібіч.
— Чудова кімната, Лоїс! — констатував Інгліш. — Бачу, ти усюди доклала рук.
— Я... я рада, що вам подобається, — відповіла зніяковіло. З виразу його обличчя дівчина зрозуміла — щось сталося. Ця думка її налякала.
— Знімайте ваше пальто, містере Інгліш...
Він тепло усміхнувся.
— Давай без формальностей, Лоїс. Називай мене Нік, добре?
Він зняв пальто.
— Я занесу його у ванну, щоби трохи просохло. Підходь ближче до вогню, Ніку.
— Уже краще, — він спостерігав, як дівчина несе його капелюх і пальто у ванну кімнату.
Коли Лоїс повернулася, Інгліш похмуро сидів перед вогнем, гріючись, і напружено про щось розмірковував. Вона підійшла до серванта, змішала алкогольний коктейль і подала Ніку.
Той узяв склянку і сумно всміхнувся.
— Ти завжди знаєш, що потрібно робити, правда?
— Що сталося? — запитала вона схвильовано. — Розкажи, будь ласка.
Нік легко торкнувся її руки. Дівчина відчула холод цього дотику.
— Вибач, Лоїс, що прийшов із цим до тебе. Джулію щойно вбили. Її і Гарі. Вбивства можуть повісити на мене.
Лоїс зблідла.
— Ох! — зойкнула вона, але миттю себе опанувала. — Як це сталося, Ніку?
— Я випивав із Б’юмонтом, — уривчасто заговорив Інгліш. — Прийшла Коррін. П’яна. Почала скандалити. Бар був переповнений, усі, в тому числі Різ і Лола Вегас, чули, що вона наговорила. Сказала, що Джулія і Гарі — коханці й що Джулія просто зараз у Гарі в ліжку. Відправивши Коррін додому, я взяв таксі і поїхав до будинку Гарі. Двері були замкнені. Я стукав і кликав Джулію. Вона відповіла, але була дуже налякана. Сказала, що хтось хоче її застрелити. Кричала і просила порятунку. Я ніяк не міг відчинити дверей. У цей час пролунали два постріли. Мені нарешті вдалося вибити двері, та було пізно. Джулія лежала на підлозі і вмирала, — Нік замовк, осушив склянку, поставив її на стіл і витер очі. — Бідна дівчина довго мучилася. Вона цього не заслуговувала. Джулія встигла сказати, що у неї вистрілив Шерман і що він утік через вікно спальні. Я тримав її на руках, поки вона помирала, — він похапцем почав шукати щось у кишенях.
Лоїс, нахилившись, дістала з коробки сигарету, припалила і дала йому.
— Дякую, — сказав Інгліш, не дивлячись на дівчину. — Сподіваюсь, я
