Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз
Лоїс здригнулася.
— Що було далі? — запитала вона.
Він глянув на неї і спохмурнів.
— Я пішов у спальню. Гарі лежав на підлозі. Мертвий. Я виглянув за вікно, але нічого не побачив. Було темно, і падав сильний дощ. Хотів викликати поліцію, але побачив на підлозі пістолет. Свій пістолет. Я підняв його. Не треба було чинити так, але я був наляканий і не дуже усвідомлював, що роблю. Напевно, Шерман украв його. Пістолет завжди лежав у мене в столі. Той негідник організував мені пастку. Повно свідків підтвердять, як Коррін розповідала мені про Джулію і Гарі. Таксист розповість, що завіз мене до квартири Вінса. Їх убили з мого пістолета якраз тоді, коли я приїхав. Мотив, час, зброя — усе вказує на мене. Окружний прокурор тепер посадить мене на електричний стілець.
— Якщо їх убив Шерман, — тихо сказала Лоїс, — Ліон повинен це знати. Він спостерігав за Шерманом, хіба ні?
Інгліш застиг, а потім ударив кулаком по долоні.
— Хай йому грець! Я забув про це. Звичайно, Ед не міг його упустити. Точно! Лоїс, ти молодчинка! Спробуй знайти Еда. Він може бути у мене на квартирі.
Набираючи номер, Лоїс запитала:
— Ти не викликав поліції?
— Ні. Я втік. Мені потрібно було заспокоїтися.
— Пістолет?
— Залишився там.
Почувся голос Ліона.
— Слухаю!
— Це Лоїс Маршал, — сказала дівчина. — Що робить Шерман?
— Від ранку сидить у квартирі, — бадьоро відповів Ед. — А тобі яке до того діло?
— Він каже — Шерман не виходив із квартири, — сповістила Лоїс Інглішу, і холодний піт виступив у неї на спині, коли дівчина побачила, як той зблід. — Ти впевнений, що він нікуди не виходив?
— Ти чого, дівчино. Ми контролюємо обидва виходи. Щопівгодини я підходжу до його дверей і слухаю, що діється. Світло світиться, радіо співає.
— Він упевнений, що Шерман не виходив із квартири, — повторила Лоїс, повертаючись до Інгліша.
— Скажи йому, нехай мчить сюди.
Лоїс промовила у слухавку:
— Можеш прийти до мене? 24 Фронт стріт, останній поверх. Терміново!
— Я б радо, але чекаю на Інгліша, — нетерпляче відповів Ліон. — А що сталося?
— Не по телефону. Кидай усе і приходь.
— Ну добре, — буркнув Ед і поклав слухавку.
— Повідомити містера Крейла? — запитала Лоїс.
Інгліш кивнув:
— Так. Він теж знадобиться.
Поки вона телефонувала до Крейла, Нік піднявся і почав повільно ходити кімнатою.
— Джулія не могла помилитися, — впевнено говорив він. — Вона описала Шермана. Чорт, Ліон. Як же так...
Лоїс закінчила розмову і повернулася до Інгліша:
— Він зараз прийде. Тобі треба було забрати пістолет, Ніку.
— Пістолет не важливий, — Інгліш продовжував ходити. — Сем розвалив би справу, але мені необхідна правда, Лоїс. Потрібно довести, що Шерман украв пістолет.
— Як Коррін дізналася про Джулію? — раптом запитала дівчина.
Інгліш спохмурнів.
— Я не знаю, хіба що... — він раптом застиг. — Так! Звичайно! Рой шантажував Джулію. Він знав про Джулію і Гарі. Напевне, Рой сказав Коррін.
— А може, Коррін дізналася від Шермана? — підкинула версію Лоїс. — Можливо, вона допомагала йому?
— Поясни, — Інгліш не відводив від неї погляду.
— Звідки Шерман міг знати, що ти поїдеш на квартиру до Гарі? — запитала Лоїс. — Звідки він знав, коли ти будеш там, якщо тільки сам це не запланував? Коррін до цього причетна, будь певен.
— Думаю, ти маєш рацію, — погодився Нік. — Щоб там не було, а ми змусимо її говорити!.. Нехай Ед підбере її дорогою сюди. Ми змусимо її зізнатись і притиснемо Шермана.
— Я сама привезу Коррін, — Лоїс піднялась. — А ти поговориш із Ліоном. У вас нема часу їздити туди-сюди.
— Вона може не поїхати з тобою, — занепокоївся Інгліш.
— Поїде! Я тобі обіцяю, — дівчина швидко вийшла у спальню, щоб переодягнутися. За кілька хвилин вона повернулася. — Не виходь звідси, Ніку. Я повернуся за півгодини.
— Мені це не подобається, — сказав Інгліш. — Дощ ллє як із відра.
Лоїс спробувала усміхнутися.
— Маленький дощик мені не нашкодить. Я скоро повернуся.
Він узяв її за руку.
— І що б я робив без тебе? — виснажено всміхнувся Нік.
Дівчина висмикнула руку і швидко рушила до дверей, стримуючи сльози.
— Я недовго, — хрипло мовила і вийшла з квартири.
2
Роджер Шерман вчепився за залізну драбину, повільно підтягнувся, уважно оглянувши пустий берег. Навколо було тихо і безлюдно. Він обережно вибрався на пристань і швидко попрямував до невеличкого приміщення на краю пристані. Легенько штовхнув двері й прослизнув до кімнатки, заставленої порожніми ящиками і діжками. Під одним із мішків була захована валіза.
Він дістав звідти рушник та сухе вбрання, переодягнувся і кинув мокрі речі у валізу.
Виглянувши на вулицю, чоловік переконався, що поблизу нікого нема, і жбурнув свою ношу у річку. Та миттю потонула. Озираючись, Роджер швидко покинув пристань і пішов провулком, що виводив на 27-му вулицю.
Уже біля входу в метро Шерман почув сирену і побачив, як дві поліцейські машини промчали у напрямку 5-ої вулиці. Він задоволено кивнув, спустився у метро, сів на потяг і вийшов на 110-ій вулиці, де нарешті дозволив собі спіймати таксі.
— Мейсон стріт, — сказав водієві.
Жуючи гумку, час від часу поглядав через заднє вікно, чи ніхто за ним не стежить. На куті Мейсон стріт Шерман вийшов з таксі і прогулявся до Едісон стріт. Потім він звернув наліво до бульвару Лоуренс, і, все ще тримаючись у тіні, швидко закрокував до будинку Коррін Інгліш.
Його плащ був мокрий від дощу, вода стікала з натягнутого на обличчя капелюха, але чоловік не зважав на це, а крокував, не виймаючи рук із кишень. Щелепи у нього ритмічно рухалися.
У Коррін світилося. Чоловік штовхнув ворота, пройшов доріжкою на ґанок, притулився до вікна і прислухався.
За вікном було тихо, але він продовжував прислухатися. Тиша. Тоді підійшов до дверей і подзвонив. Кілька разів тиснув на кнопку, але ніхто не відповідав.
Нарешті у холі спалахнуло світло, і вхідні двері відчинилися. Коррін