Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже

— Щоб підбити до мене клинці?

— Авжеж, — погодився комісар. — Тепер і поготів. Обіцяю вам ексклюзивну інформацію для вашої газетки.

— Кажу ж вам: мені на неї начхати. Мене не підкупити.

— Отож, до вечора, — кинув комісар через плече, відходячи.

27

Минула година, а тіло другої жертви досі не вивільнили з льодовика.

Ньєман не тямився від люті. Він щойно вислухав стислі свідчення матері Філіппа Серті, старої жінки, що говорила із сильним місцевим акцентом. Напередодні її син виїхав із дому, як зазвичай, близько дев’ятої години вечора на своїй машині — нещодавно придбаній уживаній «Ладі». Філіпп працював нічним санітаром в Університетському медцентрі, зміна його починалася о десятій вечора. Мати занепокоїлася тільки вранці, коли побачила машину в гаражі, але не знайшла сина в його кімнаті. Це означало, що він повернувся, а потім пішов кудись знову. Але найдивніше було попереду: зателефонувавши до лікарні, пані Серті довідалася, що Філіпп тої ночі відпросився з роботи. Отже, він їздив деінде, потім повернувся, лишив машину й подався кудись пішки. Що це все могло значити? Жінка була в розпачі, вона повисла в Ньємана на руці, благаючи допомогти їй. Де її хлопчик? Куди він міг подітися? У нього ж не було дівчини, він нікуди не ходив і завжди ночував удома.

Комісар слухав усі ці деталі без особливого ентузіазму. І все ж, якщо трупом, ув’язненим у льодовику, справді був Серті, то ці свідчення давали змогу визначити ймовірний час злочину. Убивця напав на хлопця пізно вночі, убив його, вочевидь покалічивши, а тоді затягнув на Валлернський льодовик. Тіло так міцно вмерзло в кригу через ранковий мороз, що скував льодові стіни. Усе це, однак, було тільки припущенням.

Комісар провів жінку до чергового жандарма й попросив скласти детальний протокол її свідчень, а сам, прихопивши під пахву матеріали справи, вирушив до своєї штаб-квартири, тобто невеличкої аудиторії, виділеної йому.

Там комісар переодягнувся, убравшись в один зі своїх костюмів, а потім, сам-один у приміщенні, розклав на столі різноманітні документи, які мав до свого розпорядження. Насамперед він узявся за порівняльний аналіз Ремі Кайюа і Філіппа Серті, прагнучи відшукати зв’язок між першою та ймовірною другою жертвами.

Спільних ознак виявилося не так уже й багато. Обидва мали близько двадцяти п’яти років. Обидва були високі, худорляві, коротко стрижені, з правильними, однак неспокійними рисами обличчя. І той, і інший уже не мали батька: старший Серті помер два роки тому від раку печінки. Ремі Кайюа, крім того, мавши вісім років, утратив також і матір. І останнє, що вони мали спільного між собою: обидва молодики працювали там, де їхні батьки: Кайюа — у бібліотеці, Серті — у лікарні.

Відмінностей натомість було значно більше. Кайюа й Серті вчилися в різних школах, мешкали в різних районах і належали до різних суспільних прошарків. Ремі Кайюа походив із родини інтелігентів середнього класу й виховувався в університетському середовищі. Філіпп Серті, син затурканого лікарняного техпрацівника, йдучи за батьковим прикладом, улаштувався на роботу до лікарні, коли мав п’ятнадцять років. Він ледве вмів читати й писати і мешкав із матір’ю в убогій халупчині на околиці Ґернона.

Дні Ремі Кайюа минали серед книжок, ночі Філіппа Серті — серед лікарняних ліжок. У Серті, схоже, не було навіть жодного захоплення, окрім як тинятися пропахлими дезінфектантом коридорами та бавитися ввечері у відеоігри в пивниці навпроти лікарні. Кайюа звільнили від військової служби. Серті відслужив у піхотних військах. Перший був одружений, другий — ні. Перший захоплювався походами в гори, другий нікуди не виходив із дому. Перший був шизофренік і, схоже, небезпечний, другий, як стверджували всі, хто його знав, був «ласкавий, наче янгол».

Доводилося змиритися з очевидним: єдиною спільною рисою цих двох чоловіків була їхня зовнішність: гостре довгасте обличчя, коротке волосся й тонкий стан. Барн вочевидь таки мав рацію: убивця вибирав собі жертв, керуючись їхнім зовнішнім виглядом.

Ньєман на якусь хвилю припустив сексуальний мотив злочину: убивця міг бути прихований гомосексуаліст, якого вабив такий тип молодиків.

Комісар, одначе, не вірив у цю версію, та й судовий медик категорично відкинув таку можливість. У ранах і каліцтвах на першому трупі патологоанатом бачив холодну жорстокість, ретельність, яка не має нічого спільного із шаленством збочених бажань. До того ж на трупі не знайдено жодних слідів сексуального насилля.

Що ж тоді?

Може, безумство вбивці було іншої природи. Хай там як, а зовнішня подібність між двома жертвами й два вбивства за два дні підтверджували гіпотезу про серійного маніяка, що, охоплений шаленою нестямою, убиватиме далі й далі. На користь цього припущення свідчили ще кілька фактів: залишена на першому трупі вказівка, яка привела до другого, поза ембріона, виймання очей і це показне прагнення лишити тіла своїх жертв у диких місцях: в ущелині скелі, що нависає над річкою в першому випадку, прозорій в’язниці льодовика в другому…

І, попри це, Ньєман усе ж не схилявся до цієї версії.

Насамперед цьому суперечив увесь його багаторічний досвід поліціянта: хоча імпортовані зі Сполучених Штатів серійні вбивці заполонили сторінки книжок та екрани телевізорів, але в реальному житті ця жахлива тенденція не мала підтвердження у Франції. За двадцять років служби Ньєман мав справу з педофілами, що скоювали вбивство у мить надламу, з насильниками, що вбивали від надміру люті, садомазохістами, що зайшли задалеко у своїх жорстоких іграх, але ніколи йому не траплявся серійний убивця — у точному значенні цього слова, — який позбавляв би людей життя без жодного мотиву, не лишаючи жодних указівок. Такі злочини не притаманні Франції. Комісар не мав наміру аналізувати причини такого явища, утім факти були навіч: останніми французькими серійними маніяками були вихідці з міщанського класу, як-от Ландрю чи лікар Петьйо[44], які вбивали заради наживи або якогось жалюгідного спадку. Нічого спільного з кривавими чудовиськами, що заполонили Америку.

Ньєман знову взявся роздивлятися розкладені на парті світлини Філіппа Серті, потім Ремі Кайюа. Погляд його впав на знімки першого трупа, що визирали з картонної течки. Комісара пройняло пекучим жахом: скільки ж можна сидіти тут далі, склавши руки? Що як цієї самої миті, поки він роздивляється полароїдні світлини, хтось третій уже зазнає нелюдських тортур. Лезо знову розтинає очні м’язи, і руки в гумових рукавичках видирають очі.

Була сьома година вечора. Спадала ніч. Ньєман підвівся й вимкнув неонове освітлення аудиторії. Поліціянт вирішив ґрунтовно понишпорити в житті молодого санітара. Може, йому вдасться знайти щось. Якусь указівку. Якийсь знак.

Або ще одну