Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже

Усе виявилося напрочуд просто.

Філіпп Серті та його мати винаймали той дім, де мешкали, але хлопець володів ще одним будинком, який лишився йому у спадок від батька, Рене Серті.

29

Будинок насправді виявився складом, що стояв самотньо біля підніжжя гори Ґран-Доменон, оточений сухими ялицями. Облущені вицвілі стіни скидалися на шкіру ігуани та свідчили, що будівля пережила вже не одну зиму.

Ньєман обережно наблизився. Вікна із залізними ґратами, закладені мішками з цементом. Тяжкі ворота. Праворуч від них — масивні залізні двері. Усередині могли зберігатися дерев’яні колоди, металеві труби, мішки з будівельним матеріалом — усе, що завгодно. Однак склад цей належав мовчазному санітарові, якого, схоже, було вбито на високогірному льодовику.

Поліціянт спершу обійшов будівлю, а відтак знову став перед залізними дверима і всунув ключ у замкову щілину. Почулося легеньке клацання, потім скрегіт засовів, що виповзали зі своїх металевих гнізд.

Двері відчинилися, і Ньєман глибоко вдихнув, перш ніж зайти досередини. Синяве нічне світло мовби знехотя просякало крізь вузькі щілини між мішками, притуленими до залізних ґрат. Приміщення площею кілька сотень квадратних метрів було темне, занедбане, посмуговане перехресними тінями, що їх кидали металеві конструкції даху. Високі підпори здіймалися аж до верху.

Ньєман увімкнув ліхтарика й ступив уперед. Приміщення було цілковито порожнє. Точніше сказати, його спорожнили зовсім недавно. На підлозі валялося сміття, а в цементній пилюці видно було довгі сліди, наче хтось совав до дверей важкі меблі. Тут панувала дивна атмосфера, стояло відлуння панічної, хапливої втечі.

Комісар роззирнувся довкола, помацав стіни, понюхав повітря. Це справді було промислове приміщення, але тримали його у винятковій чистоті. Чути було запах антисептиків. А ще тхнуло якимись тваринами.

Ньєман рушив далі. Тепер він ступав по білястій, схожій на товчену крейду пилюці. Присівши навпочіпки, він помітив крихітні металеві частинки, схожі на рештки сітчастої дротяної огорожі або вентиляційного фільтра. Він поклав кілька зразків до пластикового пакетика, потім зібрав трохи білого порошку й понюхав його. Запах був слабкий, ніякий. Ньєман не впізнав його. Може, дріжджі. Може, тиньк. У будь-якому разі не наркотики.

Окрім цих знахідок, він виявив багато свідчень того, що на складі роками підтримували високу температуру. У розетки по чотирьох кутках приміщення вочевидь вмикалися електронагрівачі, після яких лишилися чорні плями на стінах.

Зрештою Ньєман дійшов до кількох суперечливих один одному висновків. Він подумав, що тут могли розводити якихось тварин, які потребували тепла. Водночас різкий лікарняний запах свідчив про те, що тут могла бути лабораторія для проведення певних дослідів у стерильних умовах. Комісар нічого не розумів, лише відчував глибокий страх. Ще більш неясний і ще сильніший, ніж усередині льодовика.

Тепер Ньєман знав напевне дві речі. По-перше, Філіпп Серті, цей непомітний хлопчина, провадив тут якусь таємничу діяльність. По-друге, незадовго до смерті він був змушений поспіхом очистити це приміщення.

Поліціянт підвівся й уважно оглянув стіни, освітлюючи їх ліхтариком. Може, десь тут були ніші чи схованки, у яких лишилося щось, забуте Серті? Комісар обмацав, обстукав стіни, дослухаючись до відзвуків, вишукуючи зміни в матеріалі. Стіни були втеплені скловатою і обклеєні крафт-папером. Знову ж таки — щоб краще зберігати тепло в приміщенні.

Ньєман обстежив у такий спосіб уже цілі дві стіни, аж раптом на висоті приблизно півтора метра намацав прямокутну западину, що вирізнялася на опуклій поверхні. Провівши по її краю вказівним пальцем, він зауважив, що це місце заклеєно. Комісар зірвав папір і побачив завіси. Підчепивши дверцята нігтями, він зрештою відчинив тайник. Полички. Пилюка. Цвіль.

На одній із поличок Ньєманова рука намацала якийсь плаский, укритий липкою плівкою предмет. Поліціянт дістав його: це був неличкий зошит на спіралі.

Ньємана мовби жаром обсипало. Він кинувся гортати зошит. Усі сторінки були списані дрібними, нерозбірливими цифрами. Але на одній зі сторінок, поверх цифр, комісар побачив напис великими похилими літерами, зроблений, як видавалося, кров’ю. Той, хто писав, так сильно натискав на перо, що в кількох місцях продер папір. Ньєман уявив собі людину, що, наче гейзер, клекоче шаленою люттю. Автор цих рядків наче не міг стримати себе, щоб не вихлюпнути своє безумство цими густо-червоними літерами. Ньєман прочитав:

МИ ГОСПОДАРІ, МИ РАБИ.

МИ ВСЮДИ, МИ НІДЕ.

МИ ЗЕМЛЕВПОРЯДНИКИ.

МИ ВОЛОДАРІ БАГРЯНИХ РІК.

Поліціянт прихилився до стіни серед клаптів коричневого паперу й скловати. Він вимкнув ліхтарик, однак думки його осявало сліпуче світло. Він так і не знайшов зв’язку між Ремі Кайюа та Філіппом Серті. Він виявив дещо важливіше: непримітне життя молодого санітара було позначене якоюсь тінню, якоюсь таємницею. Що означали цифри й туманні записи в цьому нотатнику? І в які ігри бавився Серті в цьому своєму сховку?

Ньєман коротко підсумував результати свого розслідування, немов підгортаючи хмиз, що тільки-тільки розгорівся на крижаному вітрі. Ремі Кайюа страждав на гостру форму шизофренії, був схильним до насилля й — можливо — скоїв у минулому якесь злочинне діяння. Філіпп Серті ж мав у цьому моторошному приміщенні якісь темні справи, сліди яких він намагався знищити за кілька днів до смерті.

Комісар досі не мав жодного вагомого доказу, жодного певного підтвердження, однак він не сумнівався, що ні Кайюа, ні Серті не були такими чистими, як на те вказувало їхнє публічне життя.

Ані бібліотекар, ані санітар не були невинними жертвами.

VI

30

Ось уже близько двох годин Карім, усередині якого все скрутилося в тугий вузол, був за кермом.

Він думав про обличчя. Обличчя дитини. Іноді лейтенантові видавалося, що воно належить якійсь потворі: пласке, без носа й вилиць, лише з двома очними яблуками, білими й лискучими. Іншим разом він уявляв собі цілком нормального хлопчика з м’якими, непоказними рисами, такими звичайними, що відразу стиралися з пам’яті. А часом перед Карімовими очима поставало якесь зовсім немислиме лице, з мінливими й плинними рисами, які відтворювали обличчя того, хто на нього дивився. Наче мерехтливе люстро, що виявляло найпотаємніші думки, приховані під облудливими усмішками. Поліціянта пройняв дрож. Його мучила впевненість у тому, що ключ до правди — це обличчя. Лише воно.

Карім вирушив автострадою до Ажена, у напрямку Тулузи. Потім якийсь час їхав уздовж Південного каналу[45], проминув Каркассонн і Нарбонн. Його машина була справжнім лихом: двигун кашляв і чхав, деталі брязкали й скреготіли — дивно, як вони ще взагалі трималися купи. Поліціянт не міг витиснути