Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже

— Підійдіть до мене! — звеліла дівчина.

Поліціянт підійшов. Фанні натиснула щось на його касці — неначе клацнула запальничкою — і враз довкруги розлилося яскраве світло. У рефлекторі лампи, закріпленої на касці дівчини, поліціянт знову вловив своє відображення. Утім, особливо виразно він побачив ацетиленовий пломінь, що, заломлюючись у ввігнутій поверхні відбивача, давав таке потужне світло. Фанні намацала вмикач власної лампи, запалила її й тихо сказала:

— Якщо ваш убивця навідувався до цієї ущелини, то все мусило відбутися тут.

Ньєман, не розуміючи, поглянув на неї. Пасмо жовтуватого світла, падаючи горизонтально на обличчя дівчини, спотворювало його, перемінюючи на маску з різких і тривожних тіней.

— Ми саме на потрібній глибині, — сказала вона, показуючи на гладеньку поверхню стіни. — Тридцять метрів від поверхні. Тут лежать кристалізовані сніги шістдесятих років і далі…

Фанні знову дістала звій мотузки і взялася вганяти у стінку льодобур. Стукнувши кілька разів по ньому молотком, вона зачепила карабін за вушко та вкрутила гвинтований стрижень у кригу, наче штопор у корок. Сила дівчини приголомшила Ньємана. Він дивився на льодяні ошурки, що вилітали з порожнистого гвинта крізь боковий отвір, і думав про те, що йому відомо небагато таких дужих чоловіків.

Вони рушили далі у зв’язці, однак цього разу по горизонталі. Прив’язані одне до одного, вони йшли іскристим карнизом над безоднею. На протилежній стіні відзеркалювалися їхні невиразні постаті. Щодвадцять метрів дівчина членувала мотузку, іншими словами, вкручувала у стіну черговий льодобур, чіпляла карабін і протягувала мотузку крізь нього, починаючи новий відрізок. Ці дії Фанні повторювала кілька разів, і в такий спосіб вони подолали сто метрів.

— Далі? — запитала дівчина.

Поліціянт поглянув на неї. Обличчя її, що в різкому світлі лампи зробилося жорсткішим, набрало якогось зловорожого виразу. Комісар кивнув, указуючи на льодовий коридор, кінець якого губився в нескінченності відблисків. Фанні дістала черговий звій мотузки й повторила все знову: льодобур, мотузка, двадцять метрів. І знову: льодобур, мотузка, двадцять метрів…

Так вони подолали чотириста метрів, однак не помітили жодного сліду, жодного знаку, який вказував би, що вбивця побував тут. По якомусь часі Ньєманові стало здаватися, ніби стіни коливаються перед його очима. Йому чулися якісь дивні дзюркотливі звуки, схожі на чиєсь притлумлене глузливе хихотіння. Усе зробилося сяйливим, лунким, непевним. Цікаво, чи існує льодова хвороба? Поліціянт скинув поглядом на Фанні. Дівчина поралася з новим звоєм мотузки й, схоже, нічого незвичайного не помітила.

Незрозумілий страх дедалі міцніше стискав комісара. Може, він марить? Може, змучені мозок і тіло, не витримавши напруги, зраджують його? Ньємана взяв дрож. Холод хвилями накочувався на нього, пробираючи аж до кісток. Руки вхопилися за останній вкручений льодобур. Ноги відмовлялися слухатися. На очі накотилися сльози. Він спробував підійти ближче до Фанні, ураз відчувши, що зараз упаде, що ноги йому підломлюються. Марення посилювалося: синяві стіни гойдалися дедалі сильніше у світлі лампи, а дрібне хихотіння вилясками йшло ущелиною. Зараз він упаде. Полетить у безодню. У власне божевілля. Задихаючись, він ледве здолав прохрипіти:

— Фанні…

Дівчина обернулася, і Ньєман ураз усвідомив, що йому не примарилося.

На обличчя альпіністки більше не лягали тіні від лампи. Тепер його заливало інше світло, таке яскраве, що неможливо було збагнути його джерело. До Фанні повернулася її промениста і владна краса. Ньєман роззирнувся довкола. Льодова стіна тепер палахкотіла міріадами іскор, а по ній химерними доріжками стікали струмочки води.

Ні, Ньєман не марив! Навпаки: він помітив те, на що Фанні, надто зайнята страховкою, не звернула уваги. Сонце! Там, назовні, хмари вочевидь розійшлися й визирнуло сонце. Звідти це розсіяне світло, що просякало в ущелину. Звідти ці безупинні відблиски й дзюркіт, схожий на зловісне хихотіння.

Температура підіймалася. Лід починав танути.

— Дідько, — видихнула Фанні, яка щойно все зрозуміла.

Вона глянула на найближчий льодобур. Його різь визирала зблискуючи зі стіни, що танула, немов точила довгі сльози. Ще трохи — і вони обоє зірвуться, полетять на дно прірви.

— Назад! — скрикнула дівчина.

Ньєман ступив крок назад, намагаючись посунутися ліворуч, але нога його зісковзнула з виступу. Комісар здригнувся й шарпнув за мотузку, прагнучи відновити рівновагу. Майже одночасно почувся тріск, із яким льодобур вирвався зі стіни, скрегіт Ньєманових кішок по кризі й різкий удар, коли Фанні останньої миті схопила поліціянта за комір куртки. Дівчина притиснула його до стінки.

Крижана вода пекла йому обличчя. Фанні прошепотіла йому у вухо:

— Не ворушіться.

Ньєман завмер, зіщулившись на виступі й тяжко дихаючи. Фанні перелізла через нього. Комісар відчув її дихання, запах її поту, легкий дотик її кучерів. Вона знову прикріпила його до страховки і з неймовірною швидкістю вкрутила два додаткових льодобури.

Поки вона це робила, дзюркіт води перетворився на ревіння, а струмені води злилися в один суцільний водоспад і з гуркотом ринули по стінах. Цілі брили відколювалися від льодовика й падали вниз, розбиваючись на карнизі. Ньєман заплющив очі. Він відчув, що непритомніє, зісковзує в небуття посеред цієї дзеркальної галереї, у якій щезало все — кути, відстань, перспектива.

До реальності його повернув крик Фанні.

Він обернувся ліворуч і побачив, що дівчина, тримаючись за мотузку, намагається відштовхнутися від стіни. Надлюдським зусиллям Ньєман підвівся й рушив до неї під потоками води, що спадали донизу зі страшенною силою. Учепившись міцно в мотузку, поліціянт завис на ній, наче повішеник, і перебрався через справжню прямовисну річку. Навіщо ж Фанні відштовхується, коли безодня ось-ось їх поглине? Дівчина показала пальцем на льодову стіну:

— Он, — видихнула вона. — Он він.

Ньєман глянув у напрямку, в якому вказувала альпіністка, і не повірив своїм очам.

На блискучій поверхні стіни, наче на дзеркалі з текучої води, зненацька проступив силует тіла, ув’язненого в кризі. Тіла в позі ембріона. Із ротом, роззявленим у німому крику. Вода, невпинно спливаючи по стіні, розмивала й викривлювала це видиво трупа з посинілою й потятою ранами шкірою.

Однак, хоч який він був ошелешений, хоч як йому дошкуляв холод, що загрожував убити їх обох, Ньєман одразу збагнув, що бачить лише відображення дійсності. Ставши якомога певніше на виступі, він, окресливши півколо, обернувся до протилежної стіни.

— Ні, — тихо промовив поліціянт. — Он він.

Ньєман стояв і не міг відірвати очей від справжнього, вмерзлого в протилежну стіну трупа, чиї криваві обриси плуталися зі своїм відображенням.

25

Ньєман поклав течку на стіл і звернувся до капітана Барна:

— Чому ви так упевнені, що нова жертва