Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже

— Це ацетиленова лампа, — пояснила вона. — Працює на карбіді. Покажу вам як, коли настане час.

Піднявши очі, дівчина глянула на Ньємана й додала серйозним тоном:

— Льодовик — це зовсім інший світ, комісаре. Забудьте про всі свої рефлекси, навички, способи мислення. Не довіряйте нічому: ні блиску льоду, ні його гаданій міцності, ні рельєфу. — Вона вказала на провалля, припасовуючи тим часом свою обв’язку. — Там, у цих крижаних надрах, вам усе здаватиметься надзвичайним і неймовірним, але все це — пастка. Ви не знаєте цього льоду. Він злежаний, спресований, міцніший за бетон, але подекуди під тоненькою, кілька міліметрів завтовшки, кіркою може ховатися безодня. Тому мусите виконувати все, що я вам буду казати.

Фанні замовкла, щоб надати своїм словам більшої ваги. Конденсовані краплинки вологи в повітрі створювали довкола її обличчя дивовижний ореол. Дівчина стягнула волосся у вузол і наділа балаклаву.

— Ми почнемо наш спуск до цієї западини тут, — пояснювала вона далі. — Тут є виступи, тож буде неважко. Я піду першою і буду вкручувати льодобури. Із отворів може вихоплюватися ув’язнений в товщі льоду газ і спричиняти величезні, кілька десятків метрів завдожки, тріщини, які можуть піти що вертикально, що горизонтально. Тому тримайтеся далі від стінки. Усе це супроводжуватиметься гуркотом. Сам собою він не страшний, але може спричинити падіння сталактитів, величезних бурульок. Тож візьміть очі в руки, комісаре. Будьте обережним і нічого без потреби не торкайтеся.

Ньєман уважно слухав настанови молодої альпіністки. Уперше в своєму житті він підкорявся наказам якогось кучерявого дівчиська. Схоже, Фанні відчула, що зачепила комісарів гонор, однак далі говорила веселим і воднораз владним тоном:

— Там ми втратимо відчуття часу й відстані. Наш єдиний орієнтир — це мотузка. У мене є кілька звоїв, кожен по сто метрів, і лише я буду відмірювати відстань, яку ми долатимемо. Ви просуватиметеся за мною і слухатиметеся моїх наказів. Жодної особистої ініціативи. Жодних зайвих рухів. Це зрозуміло?

— Зрозуміло, — зітхнув Ньєман. — Це все?

— Ні, не все. — Фанні глянула на небо, засноване хмарами. — Я погодилася на цей похід лише тому, що погода похмура. Якщо визирне сонце, нам доведеться негайно повертатися нагору.

— Чому?

— Бо на сонці лід тане. На нас зверху по стінах ринуть потоки крижаної води, температура якої буде не вища за два градуси. Ми ж у цей час будемо розігріті від фізичних зусиль. Як наслідок — термічний шок, який може спричинити серцевий напад. Навіть якщо ми виживемо після цього, переохолодження однаково доконає нас скоро. Кінцівки заніміють, рухи стануть млявими… Не буду багато розводитися. Досить сказати, що за кілька хвилин ми з вами задубіємо й перетворимося на статуї, що теліпаються на мотузці. Тому, хай що б не сталося, на що б ми там не натрапили, за першої ознаки вияснення на небі ми підіймаємося нагору.

Ньєман замислився над словами Фанні.

— Отже, убивці також потрібна була похмура погода, щоб спуститися в ущелину?

— Так. Або ж він міг це зробити вночі.

Комісар пригадав: коли він розпитував на метеостанції про опади, йому сказали, що в суботу над усім регіоном цілий день було сонячно. Якщо вбивця справді спускався зі своєю жертвою до льодової розпадини, то мусив чекати на ніч. Навіщо все так ускладнювати? І навіщо потім вертатися з тілом у долину?

Незвиклий до альпіністських кішок, Ньєман незграбно наблизився до краю ущелини й наважився поглянути вниз: провалля не було аж надто паморочливе. На глибині п’яти метрів стіни його робились опуклими, ледве не стуляючись, а далі прірва видавалася скоріше вузьким ровом, схожим на щілину між стулками гігантської мушлі.

Фанні підійшла до нього і, вішаючи собі на пояс велику кількість карабінів і льодобурів, пояснила:

— Потік води потрапляє в ущелину й за кілька метрів нижче розширює її. Саме тому далі, після цього першого розлому, провалля набагато більше. Унизу вода стікає по стінах і вимиває їх. Нам потрібно промкнутися досередини між цими двома виступами.

Ньєман споглядав на крижані лещата, що немов знехотя розтулялися над прірвою.

— Якби ми спустилися нижче, у глиб льодовика, то дісталися б до замерзлої води з минулих століть?

— Звісно. В арктичному поясі таким способом можна спуститися до прадавніх епох. На глибині кількох тисяч метрів збереглася вода того потопу, від якого рятувався Ной у своєму ковчезі. І навіть повітря, яким він дихав.

— Повітря?

— Так. Бульбашки кисню, ув’язнені в кризі.

Ньєман не міг отямитися з подиву. Фанні завдала рюкзак собі на спину, опустилася навколішки біля краю ущелини, вкрутила перший льодобур і зачепила карабін, крізь який протягнула мотузку. Глянувши ще раз на похмуре небо, вона з пустотливим виразом на обличчі виголосила:

— Ласкаво просимо, комісаре, до машини часу!

24

Вони почали спускатися.

Ньєман висів на мотузці, що ковзала крізь самофіксувальний затискач. Щоб спуститися, поліціянтові треба було лише натиснути на ручку, яка відразу ж м’яко попускала мотузку. Ледве він послаблював натиск, затискач знову блокував рух і комісар, наче в люльці, зависав у своїй обв’язці над порожнечею.

Ньєман зосереджено виконував ці прості дії, слухаючись наказів Фанні, яка за кілька метрів нижче повідомляла йому, коли опускатися. Діставшись до чергового вкрученого льодобура, поліціянт міняв мотузку, спершу ретельно закріплюючи короткий запобіжний строп, приєднаний до його обв’язки. Обплутаний усіма цими пристосуваннями, Ньєман подумав, що зараз він, либонь, скидається на восьминога, мацаки якого подзенькують, наче брязкальця на різдвяних санях.

Під час спуску комісар не бачив своєї супутниці, яка перебувала під ним, проте інстинктивно довірився її досвіду. Ковзаючи по льодовій стіні, він чув, як за кілька метрів нижче працює Фанні. Він не думав ні про що, зосередившись на суміші доти невідомих йому яскравих відчуттів. Холодний подих крижаної стіни. Тиск обв’язки, що підтримує тіло над порожнечею. Краса льоду, який зблискує темною синявою, наче шматочок нічного небозводу.

Невдовзі денне світло полишило їх. Вони просмикнулися між двома опуклими виступами й опинилися в самому серці ущелини. Ньєманові здавалося, ніби він потрапив до кристалічного черева якогось велетенського чудовиська. У цьому льодовому дзвоні, вилитому з рідкої вологи, усі відчуття його загострювалися, посилювались. Комісар нишком милувався темними блискучими стінами, що вигравали різкими вилясками світла. Кожен звук, спричинений рухами Фанні та Ньємана, відлунював у темряві цієї печери.

Нарешті Фанні стала на майже горизонтальному виступі, який на кшталт галереї йшов