Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже
Жандарм, що стояв перед ним, розвів руками з виразом, наче пояснював очевидне.
— До нас саме прийшла його мати. Каже, її син зник сьогодні вночі…
Ньєман знову перебував у приміщенні жандармерії, на другому поверсі. Він тільки-тільки почав відігріватися, натягнувши на себе грубий шерстяний светр із високим коміром. Минула година відтоді, як Фанні вдалося витягнути їх обох із ущелини майже неушкодженими. Їм пощастило: гелікоптер, що повернувся по них, пролітав над розколиною саме тої миті, коли вони дісталися назовні.
Тепер, щоб видобути труп із його льодової могили, там працювали команди гірських рятувальників, а комісар із Фанні Феррейрою повернулися до міста, де відбули обов’язковий у таких випадках лікарський огляд.
У жандармерії Барн відразу ж повідомив йому про нового зниклого, який міг виявитися тим трупом, що його знайшов Ньєман, — Філіпп Серті, двадцять шість років, неодружений, працював санітаром у Ґернонській лікарні. Посьорбуючи гарячу каву, комісар повторив своє запитання:
— Як ви можете бути певним, що йдеться саме про цю людину, доки ми не встановили особу загиблого?
Барн пошукав щось у картонній течці й пробурмотів:
— Ну… через подібність.
— Яку подібність?
Капітан поклав перед Ньєманом світлину молодого чоловіка з худорлявим обличчям і коротким волоссям. На губах блукала нервова усмішка, а погляд темних очей був позначений якоюсь м’якістю. Обличчя здавалося юним, ледве не дитячим, але водночас на ньому помітний був неспокій. Комісар збагнув, що мав на увазі Барн: цей чоловік був схожий на першу жертву, Ремі Кайюа. Той самий вік. Ті самі загострені риси. Та сама коротка стрижка. Обоє — молоді чоловіки, вродливі й худорляві, вираз обличчя обох виказує внутрішню тривогу.
— Це серійник, комісаре.
Ньєман сьорбнув ще кави й відчув, як його досі заледеніле горло мало не тріснуло від контакту з пекучою рідиною. Він підвів очі.
— Що?
Барн переступав з ноги на ногу. Чути було, як риплять його черевики, наче палуба корабля.
— У мене не так багато досвіду, як у вас, певна річ, але… Словом, якщо ця друга жертва виявиться Філіппом Серті, то очевидно, що йдеться про серійника. Серійного вбивцю, тобто. Який вибирає своїх жертв за зовнішністю. Мабуть… мабуть, їхні обличчя пов’язані в нього з якоюсь травмою і…
Капітан урвався на півслові, помітивши, як люто дивиться на нього Ньєман. Комісар підкреслено всміхнувся, намагаючись пом’якшити свою нестриманість.
— Капітане, не варто снувати якісь домисли тільки на основі подібності. Тим паче поки ми остаточно не встановили особу жертви.
— Я… Ви маєте рацію, комісаре.
Жандарм нервово перекладав папери у своїй течці, яка містила, здавалося, все життя цілого міста. Вигляд у Барна був збентежений і водночас роздратований. Ньєман запросто міг прочитати його думки: у капітановій голові яскравими літерами блимало: «серійний убивця в Ґерноні». Це для жандарма буде неабиякий удар, від якого він не оклигає аж до виходу у відставку, а може, — й довше.
— Що там рятувальники? — запитав комісар.
— Незабаром дістануть тіло. Там… Словом, воно преміцно вмерзло в кригу. Хлопці кажуть, що чоловіка затягнули туди минулої ночі. Лід міг так затверднути лише за дуже низької температури.
— Коли можна сподіватися на тіло?
— На жаль, годину щонайменше ще доведеться почекати, комісаре.
Ньєман підвівся й відчинив вікно. У приміщення війнуло холодом.
Була шоста вечора.
На місто спадала ніч. Густа сутінь поволі поглинала шиферні дахи й дерев’яні фронтони будинків. Річка звивалася поміж тінями, немов змія між двома каменями.
Комісар, дарма що був у теплому светрі, здригнувся від холоду. Життя в провінції було вочевидь не для нього. А надто в такій провінції: замкнутій у міжгір’ї, відданій на поталу зливам і морозу, чи то затопленій чорною багнюкою талого снігу, чи то скутій дзвінкою кригою. Цілий світ, похмурий, прихований, ворожий, що закам’янів у своїй німотності, наче кісточка замороженого плоду.
— Що ми маємо після дванадцяти годин розслідування? — запитав він, обертаючись до Барна.
— Анічогісінько. Усі наші перевірки нічого не дали. Не знайдено жодного волоцюги, жодного нещодавно звільненого злочинця, який міг би бути цим убивцею. Опитування в готелях, на автобусних і залізничних станціях також не дало жодного результату. Ані блок-пости на дорогах.
— А бібліотека?
— Що бібліотека?
Тепер, коли з’явився другий труп, «книжковий» слід видавався вже не таким важливим, але комісар хотів пропрацювати кожну версію до кінця. Він пояснив:
— Криміналісти переглядають книжки, які найчастіше брали студенти.
Капітан знизав плечима.
— Он воно що… То не наша парафія. Вам треба питати про це в Жуано…
— А де він?
— Жодної гадки.
Ньєман відразу ж спробував подзвонити юному лейтенантові на мобільний, але відповіді не було. Телефон був вимкнений. Комісар роздратовано лайнувся й запитав:
— А Вермон?
— Досі на горі, зі своєю бригадою. Вони обшукують гірські пристановища й схили. Ще ретельніше, ніж раніше…
Ньєман зітхнув.
— Попросіть у Ґренобля підкріплення. Мені потрібно ще п’ятдесят людей. Це щонайменше. Треба обшукати Валлернський льодовик і канатну дорогу, що веде туди. Я хочу, щоб усю гору прочесали аж до верхівки.
— Я візьму це на себе.
— Скільки у нас блок-постів?
— Вісім. Один на автостраді біля ПСП[42]. Два на національних дорогах. П’ять на департаментських. Ґернон під нашим щонайпильнішим наглядом, комісаре. Але, як я вам уже казав…
Комісар поглянув Барнові просто в очі.
— Капітане, наразі ми можем напевне стверджувати тільки одне: убивця — досвідчений альпініст. Допитайте в Ґерноні та околицях усіх, хто здатен подолати цей льодовик.
— Це буде непросто. Альпінізм тут — улюблений вид спорту…
— Я кажу про фахівця, Барне. Людину, здатну спуститися на тридцять метрів у льодову розколину й затягнути туди труп. Я вже просив Жуано взятися за це. Знайдіть його і з’ясуйте, що він дізнався.
Барн схилив голову на знак згоди.
— Гаразд, комісаре. Але повторюю: ми всі тут — горяни. У кожному селі, у кожній хатині, на кожному узгір’ї ви знайдете досвідчених альпіністів. Це наша традиція. Дехто з місцевих досі добуває гірський кришталь, дехто випасає худобу… Але всі кохаються в підкоренні вершин. По правді сказати, ці традиції відмирають лише в самому Ґерноні, у студмістечку.
— До чого ви хилите?
— Я лише хочу сказати, що нам доведеться розширити зону розшуків. На сусідні села. А це забере в нас багато днів.
— Попросіть тоді більше людей. Влаштуйте штаб у кожному селищі. Перевірте кожного мешканця: що він робить у вільний час, яке в нього є спорядження, як далеко він ходить у гори. Заради Бога, знайдіть мені підозрюваних!
Комісар відчинив двері й промовив наостанок:
— І пришліть до мене матір.
— Чию матір?
— Філіппа Серті. Я хочу з нею
