Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже
Після відвідин фотографа і священика розслідування постало перед ним у цілковито новому світлі. Карім зненацька збагнув, що документи, які зникли зі школи імені Жана Жореса, могли викрасти ще до вчорашньої ночі. Уже в дорозі він зателефонував до директорки. На запитання «Чи можливо, що всі ці документи зникли в 1982 році й ніхто цього не зауважив?» директорка відповіла «Так». А на запитання «Чи чули ви про черницю, яка розшукує світлини тих років?» вона відповіла «Ні».
І все ж… Перед від’їздом він вирішив ще дещо перевірити в Сарзаку. Завдяки місцевому реєстру, що містив дати народження й адреси, Карімові вдалося зв’язатися телефоном із кількома колишніми учнями обох горезвісних класів 1981 і 1982 років. Ні в кого з них не лишилося шкільних світлин тих років. В одних сталася пожежа в кімнаті, де зберігалися знімки. В інших до будинку вдерлися грабіжники, які не взяли нічого, окрім кількох фотографій. Декотрі — таких було небагато — пригадували черницю, що приходила по світлини. Але впізнати її не взявся б ніхто: вона завжди навідувалася затемна. Усі ці події відбувалися протягом одного короткого періоду — липень 1982 року. За місяць до смерті Жюда Ітеро.
Близько шостої тридцять, минаючи озеро То[46], Карім помітив телефонну будку й зупинився, щоб набрати Крозьє. Лейтенант виходив за межі своїх повноважень. І це почуття приємно бентежило. Він віддавав швартові.
— Де тебе дідько носить? — загорлав у слухавку комісар. — Сподіваюся, ти вже на шляху до комісаріату! Ми з тобою домовлялися до шостої, Каріме.
— Комісаре, я напав на слід.
— Який слід?
— Дозвольте мені діяти далі. Моє чуття підтверджується з кожним кроком. Є щось нове щодо цвинтаря?
— Ти бавишся в самотнього копа і ще й хочеш, щоб я тобі…
— Скажіть мені, будь ласка. Знайшли машину?
Крозьє зітхнув.
— Ми ідентифікували власників сімох «Лад», двох «Трабантів» і однієї «Шкоди» в департаментах Ло, Ло і Ґаронна, Дордонь, Аверон і Воклюз. Жодна з цих автівок не є тою, що нам потрібна.
— Ви вже перевірили алібі водіїв?
— Ні, але ми знайшли біля цвинтаря частинки гуми з коліс. Йдеться про низькосортні вуглецеві шини. Власник нашої автівки їздив на рідних скатах, а всі, кого ми перевірили, поміняли гуму на «Мішлен» або «Ґудйєар». Це найперше, що роблять ті, хто купляє такі тарадайки. Ми шукаємо далі. В інших департаментах.
— Це все?
— Поки все. Твоя черга розповідати.
— Я просуваюся в зворотному напрямку.
— Тобто?
— Що менше я знаходжу, то більше переконуюсь, що на правильному шляху. За цими подіями минулої ночі стоїть щось значно серйозніше, комісаре.
— Що саме?
— Не знаю. Щось, що стосується того хлопчика. Може, йдеться про викрадення, може, про вбивство. Я не знаю. Я вам ще подзвоню.
Карім повісив слухавку, не давши комісарові часу поставити чергове запитання.
Під’їжджаючи до Сета, він перетнув невелике містечко, що лежало над самим морем. Тут води Ліонської затоки розливалися суходолом, утворюючи безкраї, порослі очеретом мочарі. Поліціянт сповільнився, минаючи цей дивний порт, де не видно було жодного суденця — самі лише довгі чорні неводи розвішані були між будинками з позачинюваними віконницями.
Ніде не було ані душі.
Повітря було просякнуте тяжким запахом не моря, а скоріше якихось кислотних добрив чи гною.
Карім Абдуф наближався до мети своєї подорожі: знак указував дорогу до монастиря. Соляні озерця посеред мочарів зблискували гострими, наче лезо скальпеля, відсвітами в промінні призахідного сонця. Через п’ять кілометрів новий указівник скерував поліціянта праворуч, на асфальтовану дорогу, що йшла вгору, звиваючись поміж розкошланих заростей осоки й очерету.
Нарешті показалися будівлі монастиря. Карім уражено дивився на дві монументальні церкви, що здіймалися над темними піщаними наносами й дикими травами. Одна з церков пишалася величними вежами — справжніми витворами мистецтва, — які вінчали карбовані бані, схожі на велетенські тістечка. Другу, масивну, муровану з невеличкої червоної цегли, вивершувала широка вежа з пласким дахом. Ці дві справжні базиліки тут, недалеко від морського узбережжя, змусили Каріма подумати про нікому не потрібні рештки кораблетрощі. Араб ніяк не міг збагнути, навіщо було їх зводити в такому пустинному, безнадійно закинутому місці.
Під’їхавши ближче, він побачив третю будівлю, що простяглася між церквами, — одноповерхову споруду із шерегом вузеньких скромних віконечок. Це вочевидь і був сам монастир, який, здавалося, аж зіщулився, щоб не зачепити ненароком котрусь із двох святинь.
Карім припаркувався й подумав, що ще ніколи не стикався з релігією так близько й так часто, як за один сьогоднішній день. Ця думка нагадала йому про цікаве міркування, яке він чув одного разу. Коли Карім навчався в канн-еклюзькій школі інспекторів, до них іноді приходили заслужені комісари, щоб поділитися своїм досвідом. Особливе враження на юного араба справив один із них: високий, коротко стрижений чолов’яга, що носив маленькі окуляри в металевій оправі. Його лекція захопила Каріма. Чоловік стверджував, що вбиство, немов у дзеркалі, відбивається в свідомості свідків і рідних жертви. І десь, посеред цього лабіринту дзеркал, у «мертвій зоні», ховається вбивця.
Цей чоловік видавався ненормальним, однак аудиторія слухала його, роззявивши роти. Ще він розповідав про атомну будову злочину. На його думку, коли якісь елементи, якісь деталі, нехай навіть зовсім незначні, випливають знову й знову в розслідуванні, завжди належить звертати на них увагу, тому що вони напевне приховують глибший зміст. Кожен злочин — це наче ядро атома, а повторні елементи — це електрони, що обертаються довкола нього, вимальовуючи приховану правду. Карім усміхнувся. Той коп в окулярах з металевою оправою мав рацію. Його теорія чудово пасувала до Карімового розслідування. Таким елементом, що повертався, стала релігія. Може, саме вона ховає ту правду, яку йому потрібно видобути?
Лейтенант підійшов до невеличкого кам’яного ґанку й подзвонив. За кілька секунд двері прочинилися й поліціянта привітала усмішка. Старосвітська, під чорно-білим чернечим каптуром. Перш ніж Карім устиг розтулити рота, сестра відступила вбік зі словами: «Проходьте, сину мій».
Поліціянт ступив до зануреного в морок передпокою. На одній із білих стін вимальовувалися обриси дерев’яного розп’яття, під ним висіла картина, що тьмяно відблискувала. Праворуч ішов довгий коридор із кількома відчиненими дверима, крізь які сочилося сірувате світло. У найближчому дверному отворі Абдуф побачив ряди покритих лаком стільців і підлогу, застелену світлим лінолеумом, — бездоганно суворе опорядження
