Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже

— Доведеться вас міцно прив’язати, пане поліціянте.

23

Земля, скелі й дерева складались унизу в мозаїку з вершин і западин, світла й сутіні. Сидячи в гелікоптері, що облітав місцевість, Ньєман оглядав це розмаїття із захватом того, хто спостерігає такий краєвид уперше. Він милувався тенетами темних гірських пасом, нагромадженнями морен[40], паморочливим бескиддям. Линучи над безлюдним обрієм, Ньєман відчув, ніби йому раптом відкрилася глибока істина про нашу планету, жорстока, невблаганна, непідвладна бажанню людини.

Гелікоптер летів над лабіринтом скель, здіймаючись уподовж ложа річки з оберненими стрілками приток, що зливалися в один сріблистий потік. Фанні сиділа поруч із пілотом і дивилася вниз, на воду річки, що вигравала то тут, то там скрадливими зблисками. Тепер за головного була ця молода дівчина.

У зелені лісів стали з’являтися прогалини. Дерева відступали, ховалися у власній тіні, немовби вже не прагнули сягнути неба. Настала черга чорної землі — ялового, мерзлого протягом трохи не всього року ґрунту. Чорнуваті мохи, бляклі лишайники, приморожені драговини — усе це навівало гостре почуття смутку. Невдовзі показалися височезні сірі гребені вершин зі скелястими заломами. Здавалося, немовби земля виштовхнула їх назовні своїм могутнім диханням. Відтак — знову тінисті западини, схожі на чорні рови неприступної фортеці. Гора здіймалася просто перед ними: різкі обриси, оголена велич, відноги, що обривались проваллями.

І нарешті — нестерпна сліпучість. Незаплямована білість. Шапки вічного снігу. Тріщини в льодовій товщі — губи, які починали стулятися з настанням осені. Ньєман бачив унизу струмки, що, скуті кригою, не встигли закінчити свій біг. Попри сірість неба, поверхня цієї світляної змії виблискувала, наче розпечена до білого жару. Поліціянт опустив на очі протисонячні окуляри з полікарбонатними лінзами, застібнув бокові захисні шторки й узявся розглядати пошрамовану річку. На чистому дні виднілися синяві розблиски, немов шматочки неба, ув’язнені під кригою. Сніг тепер поглинав шум лопатей гелікоптера.

Фанні попереду постійно звірялася зі своїм GPS-приймачем, який мав невеличкий кварцевий екран і визначав їхнє місцеперебування на основі супутникових даних. Вона піднесла до губ мікрофон, прикріплений до каски, та звернулася до пілота:

— Цирк он там, на північному сході.

Пілот кивнув і повернув гелікоптер із такою легкістю, ніби це була дитяча іграшка. Вони полетіли до величезного — щонайменше триста метрів завдовжки — кратера у формі бумеранга, що простягнувся на узгір’ї під самою верхівкою. Усередині цієї котловини лежав велетенський язик льоду, що яскраво виблискував у верхній своїй частині й темнів унизу, де крижані пласти громадилися, тиснули один на одного й кришилися, утворюючи гострі визубні. Фанні голосно крикнула до пілота:

— Тут! Просто під нами! Велика ущелина!

Гелікоптер полетів до краю льодовика, де прозорі виступи природними сходами спускалися до глибокої розпадини — темної тріщини, яка здавалася зловісною посмішкою на припудреному снігом обличчі гори. Гелікоптер сів, збиваючи лопатями вихор сніжного пилу.

— У вас дві години! — прокричав пілот. — Я повернуся через дві години. Потім буде темно.

Фанні налаштувала GPS і показала пілотові точку, де він мав їх забрати. Чоловік кивнув. Ньєман і Фанні зі здоровенними непромокальними рюкзаками зістрибнули на сніг.

Гелікоптер відразу ж здійнявся, немовби його всмоктало небо, лишивши дві фігурки посеред безгоміння вічних снігів.

Якусь коротку хвилю вони опановували себе. Відтак Ньєман підвів очі й зазирнув у ту льодову безодню, на краю якої вони стояли — дві крихітні людські істоти посеред білої пустелі. Видовище приголомшило поліціянта, загострило всі його відчуття. Йому вчувалося у цій неосяжній пустці легеньке шемрання снігів, таємниче, інтимне потріскування кристаликів на морозі.

Він скинув поглядом на свою юну супутницю. Дівчина стояла, випроставшись, розправивши плечі, і дихала на повні груди, немов пила й не могла напитися холодним і чистим повітрям. Гори вочевидь повернули їй добрий гумор. Поліціянт подумав, що ця жінка може бути щасливою тільки серед цих муарових полисків і розрідженої атмосфери. Вона видавалася йому неземним створінням, гірською німфою… Комісар указав на розколину й запитав:

— То чому саме ця ущелина, а не котрась інша?

— Бо лише ця достатньо глибока, щоб дістатися до тих верств льоду, які вас цікавлять. Вона сягає ста метрів у глибину.

Ньєман підійшов ближче.

— Ста метрів? Але ж нам потрібно опуститися лише на кілька метрів, щоб дістатися тих шарів, які відповідають шістдесятим рокам! Я порахував: по двадцять сантиметрів щороку, отримаємо…

Фанні всміхнулася.

— Це лише в теорії. До цього льодовика вона не придається. Пласти льоду лягають у цій западині навскіс. Іншими словами, вони давлять один на одного, поширюючись і видовжуючись. Таким чином насправді кожному року в цьому проваллі відповідає приблизно метровий прошарок. Доведеться вам перераховувати, пане поліціянте. Щоб повернутися на тридцять п’ять років назад, нам доведеться спуститися…

— …на глибину понад тридцять п’ять метрів?

Дівчина кивнула. Десь поруч, у голубуватій ущелині, тихо дзюрчала, наче підсміювалася над чимось, вода. Фанні вказала на провалля, що зяяло за її спиною.

— Є ще одна причина, чому я вибрала саме цю розколину. Остання зупинка канатної дороги — лише за вісімсот метрів звідси. Якщо ви маєте рацію і вбивця справді затягнув свою жертву в ущелину, то з великою ймовірністю це сталося тут. Сюди найлегше дістатися пішки від витягу.

Фанні присіла й розкрила свій рюкзак. Діставши звідти дві пари альпіністських кішок із вальцьованої сталі, вона кинула одну Ньєманові.

— Надівайте на своє взуття.

Ньєман послухався. Він припасував залізні зубці до підошов своїх черевиків і застібнув неопренові ремені, немов уставив ногу в стремено. А ще він пригадав, як у дитинстві надівав роликові ковзани.

Фанні тим часом дістала з рюкзака гвинтовані порожнисті стрижні з довгастими вушками на кінці. «Льодобури[41]», — лаконічно пояснила вона. Дихання її вихоплювалося з рота блискучою хмаринкою пари. Далі дівчина видобула нікелевий льодоруб зі знімними елементами й потовщеним руків’ям і альпіністську каску, яку простягнула Ньєманові. Поліціянт із цікавістю оглядав усе це приладдя, яке видавалося йому неймовірно складним і водночас цілком простим і зрозумілим. Усе виготовлене було з новітніх, невідомих йому матеріалів і, наче льодяники, розфарбоване яскравими кольорами.

— Підійдіть до мене!

Фанні закріпила на його поясі й стегнах обв’язку з м’якою підкладкою — хаотичну плутанину ременів і застібок. Утім, дівчина дала собі з нею раду за кілька секунд. Вона відступила на кілька кроків і глянула на комісара, немов стилістка на свою модель.

— Ви неперевершений, — усміхнулася вона.

Після цього вона дістала якусь хитромудру лампу, обладнану перехресними ремінцями, електросистемою і пальником посеред рефлектора. Ньєман устиг побачити в ньому, наче в дзеркалі, своє