Злий - Леопольд Тірманд
— Що ти! — буркнув кравець, — зовсім здурів? На новісінький товар брудним задом!
— Заткни пащу, Ткачику, — знесилено мовив Мето. — Мене сьогодні вже ніхто не злякає…
Ткачик глянув на нього й замовк. Мето важко підвівся, скинув пальто, жбурнув у куток і почав роздягатись. Стягнув двобортний поганенький піджачок і штани й знову сів на ліжко.
— На тобі. Чисть і прасуй, — жбурнув він Ткачикові одіж. — А потім пальто…
— Що сталося? — спитав Ткачик.
Мето нерухомо сидів на ліжку в трусах, у світері й мовчав. Шапочка його зсунулася на синє страшне обличчя. Ткачик глянув на підмайстра:
— Гуля! Холера на твою голову! Бачиш штани пана Мето?
Гуля схопив штани і прошепелявив:
— Вже роблю, пане шефе!
Залунав дзвоник, Гуля пішов відчинити. За хвилину до кухні зайшов невисокий, міцно збудований блондин з широким рожевим обличчям; він був без пальта й без шапки, зіщулений, змерзлий і явно під чаркою.
— З самого ранку хоровод, — буркнув Ткачик. — Спершу цей, — ткнув він пальцем у Мето, — привид в опері…
Мето не ворухнувся. Блондин з зацікавленням нахилився над ним.
— Мордочка! — здивувався він. — Мето! Коханий хлопче… У-у-ух, яке личенько! Хто ж це тебе так відполірував?
Мето відповів:
— Мотай звідси, — і знову заглибився в своє тупе мовчання. Блондин сів поруч. Гуля накинув куртку й вийшов. За дверима стояв високий хлопець, що саме збирався подзвонити.
— День добрий, пане Мехцінський, — мовив Гуля і двома стрибками збіг униз.
Мехцінський відчинив двері до кухні.
— Як ся маєш? — привітав він Ткачика, подаючи йому руку. — Готове?
— Готове! Готове! — перекривив Ткачик. — Як може бути готове, коли з самого ранку ремонт. — І показав на дві постаті, що сиділи на ліжку. Мехцінський свиснув від подиву, побачивши Мето:
— Оце так краса! Зразкова робота. Хто це тебе так обробив?
Мето не відповів.
— Вже півгодини отак сидить і мовчить, — буркнув Ткачик.
— Цигарку! — обізвався раптом Мето. — Дай-но, котрий, цигарку!
Залунав дзвінок.
— Це Гуля, — промовив Ткачик, — іди, Морице, відчини.
Мориц вийшов і за хвилину повернувся з Робертом Крушиною.
Крушина подав усім руку і сів поруч з Ткачиком, на столі.
— Що сталося? — спитав він у Мето.
— Не знаю, — тупо відповів той.
— Він що, під мухою? — спитав Крушина в Ткачика.
— Холера його знає, — знизав плечима Ткачик, — сидить отак вже з годину.
— Дай йому спокій! — наказав Мехцінський. — Десь набрався, його й відлупцювали. Прочумається.
— Ну й колекція, — поглузував Крушина. — Справжні моделі… Досить цього блазенства! — додав він гостро. — Співай, Мето, що і як? Де Ірись? Де Манек? Де решта? Я знаю, що ви вчора скандалили на якихось іменинах біля Мокотова.
— Що це мене обходить? — промовив Мето і вже свідомо глянув на присутніх. — Далі грайте без мене. Я пасую.
Він устав, підійшов до крана, відкрутив і жадібно, припав до струменя води. Потім заявив:
— Обійдеться без прасування. Давай штани, Ткачику. Видер піджак з рук Ткачика і натягнув з зусиллям. Тепер він стояв у піджаку й трусах, нерішучий, страшний і смішний.
Крушина, не встаючи із столу, дужим рухом пхнув його на ліжко і суворо наказав:
— Оповідай. Але все…
…Коли Мето скінчив, знов залунав дзвінок. Мехцінський відчинив, і до кухні зайшов Гуля з горілкою. Він помив склянки і розлив горілку. Ткачик малював візерунки кравецьким воском на стіні. Вдивляючись у якусь цятку відсутнім поглядом, кравець проказав:
— Самі гвардійці. Ірись, Мето, Манек… Семеро. Лейб-гвардія.
— Це кінець, — невпевнено сказав блондин. — Скільки їх було? Двадцять? Тридцять?
— Скільки? — повторив Мето, — спершу тільки двоє, шофер і той, високий. А потім? Не знаю. Може, сто, а може…
— Може, один… — іронічно всміхнувся Мехцінський, затягаючись недокурком.
— Шофер і той, великий, вже лежали, вже були готові, — заговорив Мето. — А потім… клянуся здоров'ям! Я не знаю. Нічого не знаю. Дали мені раз у живіт, другий раз у серце, дивись! — схопив він пальто з підлоги, — крізь таке товсте пальто. Кінець. Пасую! Я! Розумієш?
— Роберте, — промовив Мехцінський до Крушини. — Пам'ятаєш, я оповідав вам, як мені попало колись на Вєйській та що казав отой лікар з швидкої допомоги у комісаріаті. Потім була історія із Стрицем…
— З яким Стрицем? — спитав блондин.
— З тим, з Черняковської вулиці. Не знаєш Стриця, Яська Стриця?
А потім хтось обробив Леона і Юлека Мігдаля на розі Відок і Кручої, — заявив Ткачик. — Цей номер не тутешній, вже говорили про це.
— Якщо не рахувати оті всі дрібні історії в місті й під містом. Знаєш, історії з дрібними фраєрами по різних районах…
Крушина випив горілку й закусив огірком. Обтер уста темною м'язистою долонею.
— Ну й що з того? — спитав він байдуже.
— Тут щось є, — роблено всміхнувся Мехцінський.
— Факт, — ствердив Ткачик. — Про це говорять тут, на Шлізькій. І на Желязній. І на Гжибовській.
— І на Празі. І на Охоці. І на Волі, — кинув Мехцінський, беручи склянку в руку.
— Земляки! — почав стурбовано блондин. — Оце мій сніданок… І пана Ткачика. А ви жлуктите — ніби то й не горілка. Вона ж коштує гроші. Це дорога рідина.
— Ти, Морице, покинь, — роздратовано кинув Мехцінському Крушина. — Не твоя справа. Холера тебе десь носить останнім часом, ніколи нема, коли треба.
