Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук

Не сумнівався, що мене вистежили і чатували в лісосмузі на повернення з полустанка. Впевнився, що став комусь на заваді. Отже, натрапив на слід, який може привести до злочинця. Інакше я не мислив. Але Шепета, худорлява, непоказна жінка… Невже вона? Чи існував якийсь зв'язок між нею і зникненням Карпаня? Пригадалось із розповіді Дубовенко, що Тетяна на другий день знову пішла на обхід колії, залишивши Ганну з Петром.

А коли повернулась? Якщо після проводів Петра…

Аж ніяк не чекав, що саме на Шепету впаде підозра. Звичайно, в неї був спільник. Мене лихоманило від збудження.

Я передчасно радів, що мати не встала і не вийшла з кімнати, коли, накульгуючи на праву ногу, дістався свого ліжка. Швидко скинув і сховав брудні теніску і штани, змастив йодом, а потім зеленкою глибоку подряпину на руці, зав'язав бинтом і одягнув футболку з довгими рукавами.

Сподівався, що мати нічого не помітить, а коли ще виперу одяг, взагалі ніколи не взнає про мою пригоду.

Нога в щиколотку припухла, і я, тамуючи біль, пошкутильгав на кухню щось перекусити, бо, якщо не з'явлюся, мати обов'язково встане. Не вмикаючи світла, надибав на столі склянку молока й спрагло припав до неї.

— Тебе не намочив дощ? — долинув із-за дверей сонний голос матері.

Я завмер.

— Ні, — і знову припав до склянки.

Мати деякий час помовчала і мовила невдоволено:

— Негарно, Арсене: вже як працює дядько Гаврило, то ти нікуди не зникай. Василь теж подався, і тебе нема, а Горак сам. З мене який помічник?

Вона мала рацію, і я не перечив. Навіть стало незручно й соромно.

— Більше не буду, — пообіцяв їй. — На добраніч, мамо.

Сон не йшов. Спливали останні події, й виринало два запитання: коли повернулася Шепета з обходу колії — до того, як пішов Карпань, чи опісля? Ходила вона кудись до мого другого приїзду чи залишалася на чергуванні? Два запитання, але за ними крились, як мені здавалось, страшні злочини в минулому. Й ось я ледве не поплатився життямза свою цікавість. Затим ніяк не міг добрати, що штовхало Шепету в спільники? Страх? Заздрість?..

Вранці я за звичкою рвучко схопився на ноги і, скрикнувши, сів на ліжко. Очманіло дивився на розпухлий щиколоток. Доторкнувся до нього — пронизливий біль вернув мене до вчорашнього вечора. Вбігла мати, вже одягнена, з кописткою, якою виймала із пральної машини білизну.

— Що трапилось, Арсене?

Я силкувався видушити посмішку. А мати прикипіла очима до моєї ноги. Присіла і, розглядаючи її, легенько провела по пухлині пучками.

— Господи, що це? Коли? — стривожилась. — Арсене…

— Оступився, — сказав, що спало на думку. — Легкий вивих. Ти не хвилюйся.

— Оступився? Але ж ти їздив, — засумнівалась, оглядаючи мене всього. Нараз її очі зупинились на лівій руці. Я й собі глянув — на рукаві жовтої футболки проступала риска засохлої крові. Напевне, вві сні ліг на руку і придушив рану. — А це? — прошепотіла сполотнілими губами.

— Дрібниці, до весілля заживе, — я намагався звести на жарт, щоб розраяти її.

Мати звелася, відійшла і сперлася плечем на одвірок. Зажурено дивилася на мене. Я не знав, куди подітися від її погляду.

— І чого я не відрадила тебе від цієї професії? Чого? Все життя себе каратиму, все життя, — заговорила тихо, мов сама до себе. — Вивчився б на вчителя, інженера, на будь-кого, і моє серце… Ох, не витримає. Передчасно… — Заплакала.

Я сидів і мовчав, похиливши голову, почувався, страшенно винним перед нею. Але що мені робити? Кинути роботу? Дурниці. Не щодня ж перетинатимуть шлях дротом, щоб вибити з сидіння. Теперматір не переконаєш, що їй нічого боятися за мене. Не повірить. Тепер не спатиме, коли я десь затримаюсь. І з її серцем… Я завбачливо став на одну ногу, хотів підійти до матері, але вона кинулась до мене, обняла, ховаючи обличчя на шиї. Яка вона маленька, тендітна й беззахисна.

— Арсенчику, дитино моя! — схлипувала, і гарячі сльози падали на мою шию. — Бережи себе. Ти ж у мене один, один…

— Добре, мамо, добре, — стримував зрадливий голос, щоб не виказував збентеження та розчуленості.

Я досі вважав себе дорослим, але, мабуть, для матері назавжди залишився дитиною.

— Ти лягай, лягай, — забідкалась. — Я викличу лікаря.

— Не треба лікаря. Поклади компрес —і стухне, — порадив їй.

— Покладу, покладу, — підтримуючи мене, наче маленького або дуже хворого, вкрила ковдрою. — Я зараз, зараз.

На порозі оглянулась, засмучена й розгублена. От і поїхав на блокпост. От і не дізнається мати… Дивився у стелю і від безсилля кусав губи. Спробував, зціпивши зуби, поворушити стопою — нила, але рухалась. На днів три-чотири виб'є вона мене з колії. Скільки б встиг за цей час! Прийшла мати і почала мовчки накладати компрес. Обережно, майже нечутно торкалася пальцями ноги, все поглядаючи на мене, чи не відіб'ється біль на чолі.

— Давай руку.

До рани присохла марля, і мати не наважувалась її відірвати. Я вхопив за кінчик і різко смикнув. Ну, рука загоїться швидко. Їй менше перепало. Ото коли б на швидкості й грудьми… Хтось непогано вигадав. А щоб убився, тихцем зняв би дріт — і ніяких тобі слідів. Пиши — нещасний випадок. Попередження серйозне.

Я глянув на етажерку, вибираючи книжку, щоб, не думати про вчорашнє, про неприємне. Ніколи не захоплювався детективною літературою. Мати вважала її несерйозною і виховала мене на творах класиків та сучасних письменників. Значно пізніше, десь у восьмому класі, почув про твори Сіменона, Едгара По, Агати Крісті, Конан-Дойля. Хлопці торочили про якихось Шерлока Холмса