Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук
Але взяв «Молоду гвардію». Розгорнув на останніх сторінках, де описано жахливі тортури. «Серьожка мовчав, коли його били, мовчав, коли Фенбонг закрутивши йому руки назад, підняв його на дибу, мовчав, терплячи страшний біль у пораненій руці і тільки коли Фенбонг проткнув рану шомполом Серьожка заскреготав зубами….
Земнухов, похитуючись, стояв перед майстром Брюкнером, кров текла по обличчю, голова безсило хилилася, але Ваня раз по раз намагався її підняти і все-таки підняв і вперше за ці чотири тижні мовчання заговорив.
— Що, не можете?.. — сказав він. — Не можете!.. Скільки країн захопили… Відмовились од честі, од совісті… а не можете… сил нема у вас…
І він засміявся…
Ліля, що сама ледве рухалась, але до останньої хвилини доглядала подруг, як няня, обережнозакотила до пахов набряклу від крові кофтину, перелякано відсахнулась і заплакала: на спині Улі, скривавлена, горіла п'ятикутна зірка».
Уже не відчував власного болю, переймаючись тривогою за долю підпільників, співчував їм, охоплений ненавистю до катів. А десь же ходили по землі ті фенбонги і брюкнери, мали сім'ї і виховували дітей, сміялись, утішалися життям. Вони нічим не відрізнялись у натовпі, на їхніх руках не проступала кров замордованих. Може, і вбивця Карпаня, Замрики та мого батька теж знаходився десь недалеко, якщо зумів вистежити мене і перетнути дорогу дротом. Хто ж він? Згадав, як мені привиділось чиєсь обличчя і п'ятірня за вікном, коли я вночі розглядав справи і тепер дріт. Невже Степан Горак, брат Миколи? Але як? Шепета?..
«…Багато хто з молодогвардійців не міг іти сам. Винесли Анатолія Попова, якому німці одрубали ступню. Вітю Петрова з виколотими очима вели попід руки Рагозін та Женя Шепелєв. Володі Осьмухіну відрубали праву руку, але він ішов сам. Ваню Земнухова винесли Толя Орлов та Вітя Лук'янченко. За ними, хитаючись, мов билинка, йшов Серьожка Тюленін…»
Незчувся, коли зайшла мати. Побачив її уже зі згортком свого брудного одягу, який сховав і збирався нишком випрати. Мати сумно розглядала його, а я принишк, очікуючи неприємну розмову й позираючи з-за книжки.
— Обманюєш мене, — зауважила гірко. — Я ж не питаю, куди ти ходив, що робив. Але, коли щось трапиться, хто ж тобі допоможе?
Вона так і не діждалась від мене ні виправдання, ні каяття, ні вибачення. То стосувалося моєї роботи, і якщо справді спіткає мене лихо, матері поблизу не буде і нічим вона не зарадить. Хай вибачає мені за мовчання. Хоч би небагато днів протримала мене в ліжку нога: це і паркан стоятиме незакінченим, і зникнуть сліди біля дерева в лісосмузі. А вони після дощу чіткі й дещо б розповіли.
На душі неприємний осадок невдоволення, тривожний відгомін наслідків учорашньої поїздки на блокпост. Гнітила вимушена бездіяльність, до якої не звик. Я повернувся на бік і подивився на фотокартку батька, освітлену промінням, йому двадцять шість років. Зовсім молодий, а яке життя прожив: сирітство, навчання, робота, війна з білофіннами, танкове училище. Вже тоді усвідомлював, що його чекало на випадок нової війни. Коли б не загинув, мав би я, мабуть, ще сестру чи брата, і матері було б спокійніше. Мені хотілося сестричку, схожу на Олю, і щоб…
Почув, як у коридорі мати тихо мовила:
— Зараз гляну. Може, не спить.
— Еге, подивіться, — обізвався хтось, і голос видався мені знайомим, аж я звівся на лікті.
Мати прочинила двері.
— Ти не спиш?
— Хто там?
— Нінина мати прийшла до тебе, — сказала, приховуючи здивування.
— Дубовенко?! — прискорено забилося серце. — Подай мені сорочку, — я швидко одягнув теніску, кинув поглядом по кімнаті. — Хай заходить.
Недарма наважилася завітати Ганна Микитівна. Ось і вона в чорній формі залізничника — нерішуча, з провинним виразом на обличчі. Її голубі життєрадісні очі мов прив'ялі волошки.
— Сідайте. А я прихворів.
Вона присіла на стілець, підігнула під нього ноги, взуті в чорні туфлі. Не пасувала їй вороняча форма.
— Либонь, ви вчора остигли: після дощу повітря прохолодне, — мовила, не позбуваючись, напруженості.
— Очевидно, — я теж почувався перед нею ні в сих ні в тих, сидячи на дивані-ліжку, прикритий ковдрою.
Дубовенко уникала мого погляду і дивилась у вікно, на яблуні й груші, на сарай, стіл із скрученими смужками жерсті — відходами виробництва. Із її зовнішнього вигляду я намагався дізнатися, з чим вона прийшла, з якою вістю: чи згадала щось, чи відомо їй, хто влаштував мені пастку на дорозі? Та я її не квапив.
— Я вас обманула, — глухо пролунало зізнання, і Дубовенко міцно зчепила пальці, аж вони побіліли.
— Ви… про що? — від несподіванки я розгубився.
— Про гроші, — сховала зрадливі руки під поли жакета. — Мав їх при собі Петро.
— Багато? — ледве не скочив я на ноги. Вона ствердно кивнула.
— Великий пакунок, замотані в білу баю. Хотів мені трохи дати, але я відмовилась… Ви вчора поїхали, а я всеньку ніч не спала: думала, думала… Боялася, раз ви знаєте про гроші, подумаєте, ніби я…
Так, тепер усе зійшлося докупи: батько віз гроші, Карпань, а Замрика, очевидно, коштовності. І хтось їх вистежив.
— А Шепета теж проводжала Карпаня?
— Тетяна? — навіщось перепитала. — Ні, вона тоді пізно прийшла з обходу.
— Скажіть, Ганно Микитівно, в Шепети… — я зам'явся, бо сиділа переді мною жінка набагато старша. — Словом, Шепета не зустрічалася тоді ні з яким хлопцем?
— Ні, — в Дубовенко заблищали сльози на очах.
— І ніколи не виходила заміж? — не розумів, чим викликана її жалість.
— Ніколи, — вона поспішно відвернулась. — її два німці на медогляді… Тетяна була
