Клуб зразкових чоловіків - Олександр Медведєв

— Нічого. Платив внески. Відверто кажучи, точно не знаю.

— А хто знає?

— Маргарита й Аркадій Всеволодович.

— Добре, поговоримо про вас.

— Із превеликим задоволенням, — Діана церемонно кивнула.

— Як ви провели вечір понеділка?

— Понеділок був у нас позавчора?

— Так.

— Ага, я була зі своїм другом. Він може підтвердити це.

— Добре. А що ви робили в середу та п’ятницю минулого тижня?

— Не так просто пригадати… Так, у середу я цілий день просиділа на роботі, до сьомої вечора. Потім поїхала додому. Мій друг у середу не приходив — це я добре пам’ятаю. А в п’ятницю… Теж працювала, а потім зустрічалася з другом.

— А хто він, ваш друг? Він, випадково, не з Клубу зразкових чоловіків?

— Ні, він із клубу хіба що дуже гарних. Я не так давно з ним познайомилася — місяці два тому. Він бізнесмен. Молодий, мужній, привабливий… Відверто кажучи, — Діана довірчо понизила голос, — напрочуд вдала знахідка для незаміжньої жінки.

— Ви можете дати його телефон?

— Так, звичайно. Записуйте.

— Це робочий?

— Ні, домашній. Часто чоловіків тішить, що коханки дзвонять їм на роботу. Але мій не з таких. Йому не потрібно доводити своїм колегам, що він справжній чоловік.

— А хто, крім нього, може підтвердити ваші слова?

— Не знаю. Може, сусіди. А хіба мало? Ви мене в чомусь підозрюєте?

— Навіть якби я вас у чомусь підозрював, я б вам цього не сказав, — усміхнувся Туполєв. — Скажіть, Діано, я можу попросити у вас кілька волосин? З гребінця, наприклад?

— А це навіщо? — Діана підняла брови. Тривоги, втім, Туполєв не помітив.

— З таким проханням я буду змушений звернутися до всіх брюнеток і шатенок вашої редакції.

— А до блондинок? — єхидно спитала Діана, витягаючи із сумки гребінець. — У нас є чудові блондинки. Наприклад, Іра Голубєва.

— Ну от що, мужики, — Туполєв обвів колег стомленим поглядом. — Попрошу висловлюватися коротко і по суті. Андрію, починай.

— Ну, по-перше, поговорив я з цим тренером, Фисуненком. Міцний горішок для своїх шістдесяти восьми. Від знайомства з Голиком відмовлятися не став, але твердо заявив, що не бачив його ще із зими. Тому довелося об’їжджати басейни. Тільки у трьох для одержання абонемента необхідно пред’являти паспорт, в інших — просто називаєш прізвище. У жодному із журналів за останні чотири місяці прізвище Голика не значиться. Ніхто з так званих «адміністраторів» — це, власне кажучи, вахтери, що сидять на прохідних, — по фотографії його не пізнав. Так само нічого не дало опитування чергових у роздягальнях і гардеробниць. Як ви і рекомендували, я залишив у кожному басейні по фотографії та наш телефон. А якщо хочете знати мою думку — номер практично дохлий. Так нам Голика не знайти. У мене все.

— Дякую, Андрію. Тепер ти, Валеро.

Полур’янов зітхнув.

— У мене теж результатів — кіт наплакав. Тобто результати є, але всі якісь ні туди ні сюди. Наші експерти дали однозначний висновок, що волосся Діани Кулагіної цілком ідентичне тому, що виявлено на місці вбивства Юрія Роговцева. Але от у чому заковика: волосини із його квартири — неживі. До того моменту, як потрапили на халат небіжчика, вони вже не росли на голові в Кулагіної місяці зо два. Що таке халат, самі розумієте — не можуть три волосини пробути на ньому так довго. Тобто їх не можна сприймати як свідчення того, що Кулагіна приходила до Роговцева в день убивства. З другого боку, халат дуже чистий. Його зовсім недавно прали. Чисто теоретично можна припустити, що Кулагіна приголубилася до Роговцева два місяці тому, але вже ніяк не можна повірити в те, що волосини протрималися весь цей час. Мій висновок — волосся Кулагіної, як і ключ від квартири Гуняковського, підкинуті убивцею, аби збити нас зі сліду.

— Схоже на те, — погодився Туполєв. — На користь непричетності Кулагіної до справи свідчить і її алібі. Але про це я скажу трохи згодом. Що в тебе ще?

— Ще я мав сьогодні довгу розмову з Геннадієм Шкворниковим, компаньйоном Роговцева. З’ясувалися цікаві деталі. По-перше, останньою подругою Роговцева була, зважаючи на все, Ірина Голубєва, співробітниця редакції «Української жінки». По-друге, Роговцев позичав досить великі суми грошей у якогось «Івана Івановича». Що це за один, Шкворников не знає. Принаймні, він так запевняє. Єдине, що зміг пригадати — якогось його підручного, котрий роз’їжджав на синьому «Вольво». Звали його начебто Пашею. А ще — нарешті готовий експертний висновок: Роговцев помер від аконіту.

— Ти перевірив записники й інші папери Роговцева — чи немає десь координат по рубриках «Іван Іванович», «І.І.», «Паша», «Павло», «К.»?

— А що таке «К.»? — запитав Валерій.

— «Кредитори», — пояснив Туполєв.

— На «К.» фантазії не вистачило. А решту шукав. Нічого схожого. Знайшов, щоправда, на сторінці «В-Г» автомобільний номер без жодних коментарів. Запустив на нього запит у ДАІ. Відповідь обіцяли завтра.

— Сусідів Роговцева про синій «Вольво» розпитував?

— Авжеж. Ніхто нічого такого не бачив. Ірину Голубєву поки не знайшов.

— До речі, вона, мабуть, наша єдина зачіпка.

— Чому? — Андрій підняв брови.