Клуб зразкових чоловіків - Олександр Медведєв

Вона була зворушена. Орхідеї! Сорт «Рів’єра». Вісімнадцять квіток на трьох м’ясистих стеблах — жовтогарячі пелюстки, обсипані фіолетовим ластовинням. А ще — білі китайські хризантеми, три рожеві гербери та шість білих гвоздик.

— Це тобі, — урочисто проголосив Руслан, вступаючи в квартиру.

— Я обожнюю квіти! — вигукнула жінка. У цей момент вона була майже впевнена в тому, що таки обожнює. Якби Руслан приніс їй у подарунок набір будівельних інструментів, вона, звісно, вигукнула б: «Обожнюю робити ремонт!» — Букет просто чарівний!

— Ще б пак! Майже двісті баксів! — у голосі Руслана відлунювали і гордість, і радість, і усвідомлення своєї невідпорності.

Він сів на стілець, скинув тенісні туфлі та закинув ноги на стіл, мало не перекинувши салат із креветок.

— Ну як? Вийшло з документами? — поцікавилася жінка, наливаючи собі і йому мартіні.

— А як, цікаво, у мене могло не вийти? Я цього типа вже чотири роки пасу. Він, щоб ти знала, мій боржник до скону!

Жінка слухала Руслана з відкритим ротом. Нехай бачить, що вона дуріє від його розповідей.

— У нього синаш — чистий недоумок, — продовжував Руслан. — Тато грошей мало давав на кишеню, тож подався хлопець у бізнес. І скоро влетів на бабло. Тато в паніці, підняв кіпіш, назбирали бабок, але обмаль, десь половину необхідного. Я тоді ще тільки починав. Словом, я їм сказав так: ви мені давайте все, що є, я людям поясню, а решту потім відробите. А тато цього кренделя працює де? Правильно. Тому в мене з документами проблем немає…

— Ну ти даєш, Руслане. Та ти просто майстер комбінацій! — захоплено вигукнула жінка.

Вона вже затямила, що для Руслана ніякі лестощі не можуть бути надто грубими.

— Але я тобі твої папірці не віддам.

— Це як розуміти?

— Так Іван Іванович сказав. Поки клієнта не обробиш, документів не побачиш.

— Ну ти хоч скажи, як мене тепер зватимуть. Я ж маю звикати до нового імені.

— Це можна, — Руслан витяг із внутрішньої кишені паспорт. — Ти тепер Олена Іванівна Коваль. Ім’я дуже гарне, бо непомітне.

— Справді, цих Ковалів у Києві, напевно, з тисячу проживає.

— Ну і нехай собі проживають, — Руслан утратив інтерес до теми бесіди. — А в нас тут горілка холоне, — він залпом вихилив келих мартіні та наклав собі в тарілку оселедця під шубою.

Жінка увімкнула CD-плеєр, і кімната потонула в ненав’язливому блюзі.

Льова, або ж Лев Володимирович Коган, не мав до Коржа особистих претензій. Інша річ — хазяїн. У того з директором «Сибірського хутра» були старі рахунки, які треба було оплатити кров’ю сповна.

У Києві Льова з’явився десять днів тому з «чистим паспортом». Він не був тут уже п’ять років, адже працювати випадало в основному на Кіпрі, у Туреччині та Єгипті.

Напарник Кент, з яким вони наприкінці вісімдесятих років розводили тіньовиків та перших кооператорів, зав’язав із криміналом і перейшов на цілком легальну торгівлю старими іномарками. Бізнес він поставив на широку ногу, товар стікався з усієї Європи.

Кент навідріз відмовився мати з Льовою будь-які справи, але на спомин про колишню дружбу звів залітного гостя з районним авторитетом на прізвисько Кийок. Братва Кийка прикривала бізнес Кента. Кийок поставився до Льовиних проблем із розумінням, напоїв «Абсолютом» і гостинно підклав під нього якусь маньку. «Абсолюту» Льова хильнув, а від маньки втік, аби ніхто не прознав, що в нього останнім часом проблеми в ліжку.

Так у Льови з’явилася своя команда: Чалий, Колима і Спец. Перші два були здоровенні мордовороти і взагалі виглядали цілком переконливо. Спец видався Льові здихликом, але, як запевнив Кийок, він чудово стріляв і відмінно знався на підривних пристроях. Льова одержав усіх трьох у тижневу оренду з правом продовження за смішні гроші.

Перший замах на Коржа підтвердив золоте правило «дешева рибка — смердюча юшка». Таких телепнів, як Чалий і Колима, Льова не зустрічав ні на Кіпрі, ні на Сицилії.

Користь була хіба що від Спеца. Він оселив Льову в підпільному госпіталі, а крім того буквально зі швейної машинки «Зінгер», японських штампованих годинників і шматочка «замазочки» (так Спец ласкаво величав пластид) примудрився склепати магнітну міну. Але й другий замах на директора «Сибірського хутра» закінчився нічим. А коли готувалися до третього, наскочили люди Коржа.

У госпіталі Льова влаштувався на горішньому поверсі. Прямо під його вікном був високий сарай із плоским дахом, що стояв майже впритул до огорожі.

Коли на подвір’ї загриміли вибухи, Льова відразу збагнув, що прийшли по його душу. Він прихопив пістолет і, повиснувши на руках на підвіконні, зістрибнув на дах сараю.

Через десять хвилин Льова, накульгуючи, вибрався на тролейбусну зупинку. Повз нього, завиваючи сиренами, промчали три машини «Беркута».

Льова знову був один у чужому і ворожому місті. Його ворогами були менти, його ворогами були урки, його ворогами були всі. Після всього, що сталося, Льові аж ніяк не хотілося зустрічатися ні з Кийком, ні з Кентом. Але була одна людина, зустрічі з якою він не боявся, і зустрітися з котрою було необхідно.

Його звали Банкір. Він відав грошима, призначеними для оплати найрізноманітніших кримінальних послуг, працюючи відразу на кілька угрупувань. Банкір був вигідний усім.

Льова приїхав до