Клуб зразкових чоловіків - Олександр Медведєв

На ватяних ногах вона ввійшла у квартиру, замкнула двері, сіла на пуфик і просто в коридорі прийнялася розглядати знімки.

На першому фото чоловік тягне її через зал ресторану «Італійський гриль». На другому — схопив її за вилогу піджака. На третьому — вона, охоронець і чоловік. І таке інше… У куточку кожної світлини — дата і час зйомки.

Жінка кинула фотографії на туалетний столик. Отже, свідок був на тому клятому весіллі, та ще й з фотоапаратом. Її загнали в кут.

Іван Іванович не забарився із дзвінком.

— Я згодна, — тихо мовила вона, не почуваючи ні сил, ні бажання сперечатися.

— От і добре, — задоволено сказав Іван Іванович. — Тоді завтра о дев’ятій ранку вас чекатиме у своїй машині моя людина на ім’я Руслан. З ним усе обговорите детально. У Руслана білий «Шевроле». Я йому довіряю, чого і вам раджу. До зв’язку!

— Добраніч, — невлад відказала жінка і, поклавши слухавку, розридалася.

Вона не любила програвати. Їй було дуже гірко.

Вони сиділи в затишному салоні «Шевроле» біля стоянки аеропорту.

— Ну, де ж наш герой? — запитав Руслан, затягнувшись грубою сигарою.

— Напевно, прибуття відклали, — кинула жінка байдужим тоном.

Її обличчя було заспане і бліде. Їй зараз хотілося бути дуже далеко, де завгодно, але не тут. Але відступати нікуди.

Спілкуватися з Русланом виявилося не так гидко, як вона припускала вчора. У його голосі не було тих вурдалачих інтонацій, тієї залізної м’якості, що робила настільки лиховісною манеру спілкування Івана Івановича. Звичайно, Руслан був шісткою, і розумом особливо не відрізнявся. Але це жінку не бентежило. Дурнями легше маніпулювати. До того ж він був гарний тією хижою, природною красою, яка так притягувала її до колишнього коханця. Та й живий, простуватий гумор Руслана і його дворовий цинізм здавалися жінці набагато ближчими, ніж лицемірна ввічливість Івана Івановича.

— Ну, знаєш, так ми і до вечора можемо тут просидіти. Алтай — він знаєш, де! — просторікував Руслан.

— Де?

— Чортзна-де! Якщо вже літак спізнюється, то може і на три години спізнитися.

— Відверто кажучи, Руслане, я взагалі не розумію, що ми тут робимо, — з натиском сказала жінка. — Я знаю клієнта вже кілька років. За ті два тижні, що Риков був у від’їзді, він навряд чи змінився. Не розумію, навіщо мені на нього дивитися і навіщо ви привезли мене сюди?

— По-перше, не «ви», а «ти». Ми ж партнери! — весело поправив жінку Руслан. — А, по-друге, так захотів Іван Іванович. Він вважає, що тобі необхідно подивитися на клієнта здалеку. Щоб відчути дистанцію. Тобі буде легше працювати!

— Нехай, — здалася жінка, подумки проклинаючи дешевий психологізм Івана Івановича. — Ну тоді давай обговоримо подробиці майбутнього справи. Чи ти не уповноважений?

— Ображаєш! — Руслан роблено похнюпився. — Я — права рука боса і користуюся, як це пишуть, «необмеженою довірою».

— Де це «так пишуть»? — поцікавилася жінка.

— У мусорських протоколах… — Руслан заразливо розреготався.

Жінка не змогла стримати посмішки. Щось дитяче, невигадливе, привабливе було в манері Руслана вести ділові бесіди.

— Із грошима все зрозуміло?

— Іван Іванович обіцяв мені двадцять п’ять. Але я готова відняти певну суму на твою користь, якщо ти допоможеш мені з документами. Паспорт, права, свідоцтво про шлюб тощо…

— Допоможемо. Виходить, мінус три. Чи мінус п’ять. Залежить від кількості документів, — уклав Руслан. — А ти що, боїшся, що тебе вичислять?

— Тепер я в цьому майже не сумніваюся, — холоднокровно сказала жінка.

— Ну взагалі-то, так… На тобі ж три мокрі справи висить… — у його голосі не було ні подиву, ні осуду, ніби йшлося не про убивства, а про злісну несплату комунальних послуг. Це жінці теж сподобалося: їй були симпатичні мужні чоловіки. Вона ненавиділа святенництво. Жінка додала:

— А після того, як наш клієнт стане четвертим, вийти на мене стане питанням часу. Тому мені хотілося б мати ці документи якомога швидше, причому такі, які можна буде пред’являти в іноземних посольствах, на митниці без жодного ризику.

— За це я ручаюся. Вони будуть справжні. Розумієш, справжнісінькі! Спеціально для тебе, — Руслан змовницьки підморгнув жінці.

— А ще — алібі. Не думаю, що тобі й Іванові Івановичу буде вигідно, якщо мене загребуть за одну з попередніх справ. У разі чого, я продам вас із бебехами. Мене все одно змусять.

— Та напевно змусять. Але що ти хочеш цим сказати? — насторожився Руслан.

— Що вам незайве посприяти, аби у мене було алібі на момент усіх убивств, — зажадала жінка.

— Ач, яка шустра! Ну і яке тобі конкретно алібі? Просто, аби хтось сказав, що він з тобою курликав у ті дні, коли ти з клієнтами розбиралася?

— Щось таке. Але більш вірогідне і серйозне, ніж