Містична річка - Денніс Ліхейн

Майкл перестав нахилятися і, тільки-но Дейв розпочав свій рух, дарма що той був дуже швидкий і м’яч, злетівши вгору, став падати вниз, кинувся на нього, як шуліка. Дейв побачив на синовому обличчі обнадійливу усмішку як вияв захоплення своєю вправністю, проте зловив м’яч і хутко придавив його до землі. Завваживши, як згасла усмішка на синовому обличчі, він відчув у грудях біль.

— Молодець, — промовив Дейв, вирішивши похвалити сина. — Це був великий свінг. Вітаю.

У Майкла досі замість усмішки була гримаса.

— Як це ти зміг зупинити м’яч?

Дейв підняв м’яч із трави.

— Я не зміг би, якби не був набагато вищий за хлопців у молодіжній лізі.

Обличчя в Майкла освітилося, готове розпливтися в усмішці.

— Справді?

— Скажи мені, ти бачив у другій лізі гравців заввишки п’ять футів і десять дюймів?

— Ні.

— А я ще й мусив підстрибнути.

— Атож.

— Отже, тренуйся й не сумнівайся. Тобі не доведеться грати з гравцями, вищими за мене.

Майкл засміявся. Це був тріскотливий Селестин сміх.

— Гаразд.

— Але ти згинав ноги в колінах.

— Я знаю, знаю.

— Друже, після того як зупинишся, не ворушися.

— Але ж Номар…

— Про Номара я все знаю. І про Дерека Джитера теж. Вони твої сьогоднішні герої. От коли тобі платитимуть по десять мільйонів за гру, ти зможеш погойдуватись. А поки що…

Майкл стенув плечима, копнув по траві.

— А поки що, Майку?

Майкл зітхнув.

— А поки що мені треба зосередитися на основах.

Дейв усміхнувся, підкинув м’яча вгору й спіймав його, не дивлячись, як він падає.

— Але ти, тату, зловив його майстерно.

— Справді?

— Господи, ця штука на Пагорби летіла. Прямо за город.

— Прямо за город, — повторив Майкл і видав ще один скрипучий сміх своєї матері.

— Хто поїде «за го`род»?

Вони обернулися й побачили Селесту, яка стояла на задньому ґанку із зав’язаним на потилиці волоссям і боса, в одній із Дейвових сорочок, що, не заправлена, нависала над джинсами.

— Привіт, мамо!

— Привіт, мій любенький! Ти збираєшся з батьком їхати за город?

Майкл зиркнув на Дейва. Лише вони двоє розуміли, що материне запитання не має глузду.

— Та ні, мамо.

— Дейве?

— Ми про м’яч, люба, по якому він щойно вдарив. М’яч летів за город.

— А. М’яч.

— Я вдарив по ньому, мамо. Тато зловив його лише тому, що він високий.

Дейв відчував, що вона дивиться на нього, навіть коли її погляд був на Майклі. Вона дивилася на нього так, ніби хотіла запитати про щось. Він пам’ятав її хрипкий голос у своєму вусі, коли вона піднялася на кухні з підлоги, схопила його за шию, притулила губи до його вуха й сказала: «Тепер я — це ти. Ти — це я».

Дейв не знав, про що, в біса, вона говорить, але йому подобався звук її голосу, а хрипкі ноти на її голосівках наблизили його до оргазму.

Хоч тепер він мав таке відчуття, немов Селеста хотіла заглянути йому в душу, й це не сподобалося йому. Бо якби вона туди проникла, їй не сподобалося б те, що вона б там побачила, й вона втекла б від цього.

— Що ти хотіла, люба?

— Та нічого. — Вона обхопила себе руками, хоч день нагрівався швидко. — Ти вже поїв, Майкле?

— Ще ні.

Селеста похмуро глянула на Дейва, ніби Майкл учинив смертний гріх, вирішивши кілька разів кинути м’яч, перш ніж з’їсти свою вівсяну кашу з цукром, якою він снідав.

— Твоя миска на столі. Молоко поруч.

— Це добре. Я помираю з голоду.

Майкл поклав биту, і Дейв побачив зраду в тому, як син облишив биту, поквапившись до сходів. «То ти помирав із голоду? А хіба я заліпив тобі рота, що ти не міг сказати мені про це, бодай тобі те та се?»

Майкл пробіг повз матір і кинувся до сходів, що вели на третій поверх, так, ніби ті могли обвалитись, якщо він вчасно не вибіжить на самий верх.

— Пропускаєш, Дейве, сніданки?

— А ти, Селесто, спиш до полудня?

— Зараз лише чверть на одинадцяту, — відповіла Селеста, й Дейв відчув, як усе порозуміння, що повернулося до їхнього шлюбу після божевільної пристрасті, яка опанувала їх на кухні, перетворилося на дим і геть розвіялося.

Він примусив себе всміхнутися. Якщо твоя усмішка справжня, то ніхто крізь неї не проб’ється.

— То які в тебе плани, люба?

Селеста вийшла на подвір’я, її босі ноги здавалися на траві світло-коричневими.

— Що сталося з ножем?

— Яким?

— Тим самим, — прошепотіла вона, озираючись через плече на вікно спальні. — Тим, яким погрожував тобі бандит. Куди він подівся, Дейве?

Дейв підкинув м’яч угору й упіймав його в себе за спиною.

— Він зник.

— Зник? — Вона стисла губи й подивилася на траву. — Погано, Дейве.

— Чому погано, люба?

— Куди він зник?

— Зник, та й годі.

— Ти певен?

Дейв був певен. Він усміхнувся, подивився їй у вічі.

— Еге ж.

— Проте на ньому твоя кров. Твоя ДНК, Дейве. Чи він зник так, що його ніколи не знайдуть?

Дейв не мав відповіді на це останнє запитання, тому лише дивився на дружину, аж поки вона змінила тему.

— Ти читав уранішні газети?

— Авжеж, — сказав він.

— Там щось було?

— Що саме?

— Що саме… — просичала Селеста.

— О, ти про це? — Дейв похитав головою. — Ні, там не було нічого. Жодної згадки. Візьми до уваги, люба, що це сталося дуже пізно.

— Дуже пізно? А як же хроніка подій у місті? Вони завжди подають свої матеріали останніми, чекаючи поліційних повідомлень.

— Ти працюєш у газеті?

— Дейве, мені не до жартів.

— При чому тут жарти, люба? Я лише сказав тобі, що у вранішній газеті нічого нема. От і все. Чому? Я не знаю. Ми подивимося післяполудневі новини, може, там щось буде.

Селеста опустила очі й кілька разів кивнула головою.

— То ми щось довідаємося, Дейве?

Дейв відступив від неї.

— Тобто чи повідомлять нас про чорного чоловіка, якого знайшли побитим