Містична річка - Денніс Ліхейн

— Заспокойте батька до приїзду того кретина фахівця. Ви знаєте, як це робиться.

— Так, офіцере, але він хоче бачити вас.

— Мене?

— Каже, він знає вас.

— Ні, ні, ні. Дайте йому зрозуміти…

— Він перебуває в компанії кількох чоловіків.

— Чоловіків?

— Цілий гурт однаковісіньких чуваків. Половина схожа на ліліпутів, але вони всі однакові.

«Брати Севіджі. Нехай їм грець».

— Я йду, — сказав Шон.

Кров Севіджів рідко перебувала в спокої. Ще секунда — й Вела Севіджа могли заарештувати. Чака, ймовірно, також. Брати горлали на полісменів, а в тих терпець вичерпувався, й здавалося, вони ось-ось візьмуться за киї.

Джиммі стояв із Кевіном Севіджем, одним із найпоміркованіших братів, за кілька ярдів від стрічки, яка відгороджувала сцену злочину, де Вел і Чак тицяли в полісменів пальцями й горлали:

— Йдеться про нашу небогу, ви, тупоголові йолопи!

Джиммі також був у стані істерії, але йому вдавалось її стримувати, і конечна потреба не зриватися на крик позбавила його дару мови, хоч він і перебував у вкрай нервовому стані. Так, це її автомобіль за десять футів від нього. І справді ніхто не бачив її від учорашнього вечора. І ті червоні плями, які він бачив на сидінні водія, були справді кров’ю. Одне слово, це було погано. Але тепер її шукав цілий батальйон копів, хоча й досі її не знайшли. Отакі-то справи.

Джиммі побачив, як полісмен старшого віку закурив сигарету, і йому захотілося висмикнути її з його рота, тицьнути запаленим кінчиком йому в ніс і сказати: «Воруши дупою і шукай мою дочку!»

Він почав рахувати назад від десятьох (цього його навчили в «Оленячому острові»), називаючи цифри повільно, дивлячись, як вони пливуть у темряві його мозку. Якби він закричав, його забрали б від сцени подій. Будь-який вияв горя або тривоги чи наелектризованого страху, що вибухнув би в його крові, мав би єдиний наслідок. І тоді Севіджі приєдналися б до нього, і всі вони провели б цей день у буцегарні, а не на вулиці, на якій востаннє бачили його дочку.

— Веле, — погукав Джиммі.

Вел Севідж відвів руку, що нависала над стрічкою, яка відгороджувала сцену злочину, а палець другої — від кам’яного обличчя копа й подивився назад на Джиммі.

Джиммі похитав головою.

— Розслабся.

Вел підбіг до нього.

— Джиме, вони тримають нас на відстані. Вони хочуть, щоб ми відійшли геть.

— Вони виконують свою роботу, — сказав Джиммі.

— Яку, в біса, роботу, Джиме? Бігають до крамниці по солодкі пончики?

— Ви хочете допомогти мені тут? — промовив Джиммі, коли Чак підійшов до свого брата, майже вдвічі вищий за нього, але й наполовину не такий небезпечний, хоча набагато небезпечніший за інших людей.

— Авжеж, хочемо, — відповів Чак. — Скажи, що ми повинні робити.

— А ти, Веле? — запитав Джиммі.

— Про що ти? — Очі Вела стрибали, лють струменіла з нього, наче сморід.

— Ти хочеш допомогти мені?

— Авжеж, я хочу допомогти тобі, Джиммі. Ти схибнувсь, якщо сумніваєшся в цьому.

— Я не сумніваюся, — сказав Джиммі, відчуваючи, як його голос гучнішає, і силкуючись його проковтнути. — Я був би бляддю, якби сумнівався. Але йдеться про мою дочку. Ти слухатимеш мене?

Кевін поклав руку на плече Джиммі, а Вел відступив назад і якусь мить дивився собі під ноги.

— Джиммі, пробач, друже. Я погарячкував трохи. Не зважай.

Джиммі спромігся стишити голос, примусив свій мозок працювати.

— Веле, ви з Кевіном підете вниз по вулиці до будинку Дру Піджина. Розповісте йому, що відбувається.

— Навіщо нам Дру Піджин?

— Я скажу вам навіщо, Веле. Ви поговорите з його дочкою Ів, і Даяною Сестрою також, якщо вона досі в них. Ви запитаєте, коли ті востаннє бачили Кейті. О котрій точно годині, Веле. З’ясуйте, чи вони пили вчора, чи мала Кейті намір із кимось побачитися, і з ким останнім часом вона зустрічалася. Веле, ти зможеш зробити це? — запитав Джиммі, глянувши на Кевіна, що, як він сподівався, зможе примусити Вела поводитися більш-менш пристойно.

Кевін кивнув головою.

— Ми про все довідаємося, Джиммі.

— Веле, а ти що скажеш?

Вел подивився через плече на кущі, які росли на вході до парку, потім перевів погляд на Джиммі, і його маленька голова смикнулася.

— Так, так.

— Ці дівчата — подруги Кейті. Ви не давіть на них дуже, але добудьте ці відповіді. Гаразд?

— Гаразд, — сказав Кевін, пообіцявши Джиммі, що візьме ситуацію під контроль. Потому плеснув свого брата по плечу. — Ходімо, Веле. Зробимо те, що нас просять.

Джиммі простежив, як вони пішли вгору по Сідней-стрит, і відчув поруч Чака, готового стрибнути й когось убити.

— Тримаєшся?

— Прокляття, зі мною все гаразд, — мовив Чак. — Я турбуюсь за тебе.

— За мене не турбуйся. Я вже заспокоївсь. У мене немає іншого вибору.

Чак нічого не відповів, а Джиммі подивився через Сідней-стрит, повз доччин автомобіль, та побачив, як із парку вийшов Шон Дівайн і пішов через кущі, не відриваючи очей від Джиммі. Шон був чоловік високий і йшов швидко, проте Джиммі вже побачив той вираз на його обличчі, якого він ніколи терпіти не міг, той вираз, ніби все перебуває під його владою, стеменно тобі другий жетон, який дублює почеплений в нього на поясі й лякає людей, хоч сам носій виразу, можливо, цього не усвідомлює.

— Джиммі, — сказав Шон і потис йому руку. — Привіт, чоловіче.

— Здоров, Шоне. Я почув, що ти тут.

— З раннього ранку. — Шон подивився через плече, а тоді знову поглянув на Джиммі. — Чоловіче, я нічого тобі зараз не можу сказати.

— Вона тут? — Джиммі почув, як його голос тремтить.

— Я не знаю, Джиме. Ми її не знайшли. Де вона — я тобі сказати не можу.

— Тоді впустіть нас, — сказав Чак. — Ми можемо допомогти в пошуках. У газетах весь час пишуть, що прості люди допомагають знаходити дітей і всяку таку дурню.

Шон дивився на Джиммі, наче Чака там не було.

— Справа, Джиммі, трохи складніша. Ми не можемо допустити на місце пошуку неполіційний персонал, поки не оглянемо кожен квадратний дюйм сцени подій.

— І де вона, сцена подій? — запитав Джиммі.