Містична річка - Денніс Ліхейн
Джиммі кивнув головою й доторкнувся до Шонового ліктя.
— Можна поговорити з тобою одну секунду?
— Безперечно.
Вони залишили Чака Севіджа на бровці й пройшли кілька кроків по вулиці. Шон насторожився, готуючись до якогось несподіваного запитання Джиммі. Весь зосередившись на справі, полісмен дивився на Джиммі невблаганним поглядом.
— Це автомобіль моєї дочки, — сказав Джиммі.
— Я знаю.
Джиммі підняв руку.
— Шоне! Це доччина машина. На ній кров. Вона не прийшла на роботу сьогодні вранці, не прийшла на перше причастя своєї маленької сестри. Ніхто не бачив її з учорашнього вечора. Ти розумієш? Ми говоримо про мою дочку, Шоне. Ти не маєш дітей, я не сподіваюся, що ти мене цілком зрозумієш. Але ж, чоловіче, це моя дочка.
Шонові очі залишилися очима копа. Слова Джиммі анітрохи на нього не вплинули.
— Що ти хочеш, щоб я тобі сказав, Джиммі? Якщо ти хочеш мене повідомити, з ким вона була вчора вночі, я пошлю кількох офіцерів поговорити з тими людьми. Якщо вона мала ворогів, я їх допитаю. Ти хочеш…
— Шоне, вони привели сюди падлючих собак. Собак, щоб шукати мою дочку. Собак і водолазів.
— Атож, ми задіяли великі сили. Половина наших людей перебуває тут. Поліція штату й міста. А також два гелікоптери, два катери. І ми неодмінно знайдемо її. Але ти, чоловіче, нічого не зможеш удіяти. Принаймні тепер. Нічого. Ти мене зрозумів?
Джиммі оглянувся назад, на Чака, що стояв на бровці й дивився на кущі, які вели до парку, з нахиленим уперед тілом, ладний вистрибнути з власної шкури.
— Чому ви задіяли водолазів для пошуку моєї дочки, Шоне?
— Джиммі, ми розглядаємо всі можливості. Тут багато води, її треба обстежити.
— Вона у воді?
— Невідомо, Джиммі, де вона. Така ситуація.
Джиммі на мить відвернувся, його чорний і в’язкий тепер мозок працював погано. Він хотів пройти в парк. Він хотів вийти на доріжку для бігунів і зустріти Кейті, яка вийде йому назустріч. Він не міг думати. Він мусив бути в парку.
— Ти хочеш скандалу? — запитав Джиммі. — Хочеш посадити до в’язниці мене й усіх братів Севіджів за те, що ми шукаємо нашу любу дівчинку?
Тієї самої миті, коли проказав ці слова, Джиммі зрозумів, що це вияв слабкості, а не погроза, і він з ненавистю подумав, що Шон також це розуміє.
Шон кивнув головою.
— Я цього не хочу. Повір. Але, якщо мені доведеться, чоловіче, я зроблю це. — Шон розгорнув свій блокнот. — Ти лише скажи мені, з ким вона була вчора вночі, що робила, і я…
Джиммі вже пішов геть, коли раптом голосно заговорила Шонова рація. Він повернувся назад, коли Шон підніс її до своїх губів і промовив:
— Я йду.
— Ми тут дещо маємо для вас, офіцере.
— Повторіть.
Джиммі підступив до Шона, почувши ледве стримувані емоції в голосі хлопця, який говорив по рації.
— Ми тут дещо маємо. Сержант Паверс сказав, ви повинні негайно прийти сюди. Якомога швидше.
— Де ви перебуваєте?
— Біля кіноекрана, офіцере. Ви собі не уявляєте, який тут розгардіяш!
10
Докази
Селеста дивилася дванадцятигодинні новини на маленькому телевізорі, який стояв на кухонній полиці. Дивлячись передачу та прасуючи, вона уявляла себе п’ятдесятирічною хатньою господинею, що виконує дрібну домашню роботу й доглядає дітей, тоді як чоловік ходить на роботу, беручи з собою сніданок, а повернувшись додому, хоче мати чарку в руці та обід на столі. Та насправді так не було. Дейв, попри всі свої вади, допомагав дружині в хатній роботі. Він протирав пилюку, пилосмочив і мив посуд, тоді як Селеста воліла прати одяг, складати й прасувати його, вдихаючи теплий запах тканин, чистих і без складок.
Вона користувалася материною праскою, приладом початку шістдесятих років. Праска була важка, як цеглина, постійно сичала й випускала струмені пари без попередження, з усім тим була принаймні вдвічі ефективніша, аніж будь-яка з тих нових, що їх Селеста, зваблена рекламою технології космічної доби, випробовувала протягом років. Праска її матері робила складки, якими можна було різати французький хліб, і одним гладеньким натиском розгладжувала глибокі складки, які новій прасці з пластиковим корпусом довелося б вирівнювати, проводячи по них не менш як п’ять разів.
Подеколи Селеста не могла стримати обурення, думаючи про те, як усе, виготовлене в нинішній час, здається приреченим на швидке ламання — відеомагнітофони, автомобілі, комп’ютери, бездротові телефони, — тоді як інструменти, які зробили батьки, здавалося, працюватимуть вічно. Вони з Дейвом досі користувалися материними праскою та блендером і тримали її плескатий чорний ротаційний телефон біля свого ліжка. Натомість за роки спільного життя вони викинули кілька куплених речей, які вийшли з ладу надто швидко всупереч елементарній логіці — телевізори, в яких вибухнули екрани, пилосмок, із якого пішов чорний дим, кавоварку, яка нагрівала воду до температури, лише трохи вищої за температуру води в ванній. Вони воліли викинути на смітник ці та інші прилади, бо купити новий було чи не дешевше, ніж відремонтувати колишній. Таким чином ви, звичайно, витрачали гроші на модель наступного покоління, а саме на це, вона була переконана, й розраховували виробники. Іноді Селеста свідомо силкувалася не думати про те, що не тільки речі в її житті, але й саме її життя не мало будь-якої ваги чи тривалого впливу, а було насправді запрограмоване зламатися при першій нагоді, так що деякі корисні його частини можуть бути використані для когось іншого, а решта зникне.
Отак вона прасувала одяг і думала про свою нікчемність, коли на десятій хвилині новин ведучий подивився прямо в камеру й оголосив, що поліція шукає нападника, який учинив тяжкий злочин поза містом в одному з ближніх барів. Селеста підійшла до телеекрана, щоб підсилити звук, але ведучий новин сказав: «Ми розповімо цю історію й передамо прогноз погоди по закінченні реклами». Після чого Селеста побачила на телеекрані жінку, що шкребла наманікюреними пальчиками сковороду, яку, здавалося, занурили в теплу рідку карамель, а голос із телевізора при цьому нахваляв переваги нового поліпшеного детергенту. Селесті захотілося зойкнути. Уся ця рекламна пропаганда, як
