Містична річка - Денніс Ліхейн

— Що?

— Крадіжка, злочин. — Вона стенула плечима. — Ти знаєш.

Джиммі усміхнувся їй з-поза своєї пляшки з пивом, відтак хильнув.

— Це правда? — запитала вона.

— Можливо. — Тепер була його черга стенути плечима. — У моїй крові багато чого є. Це не означає, що воно має вийти назовні.

— Я тебе не осуджую. Повір мені.

Її обличчя й навіть голос були незворушні. Джиммі замислився, що ж вона хоче почути від нього — що він досі бере участь у житті? Що залишився колишнім? Що він зробить її багатою? Що він уже ніколи не скоїть злочину?

Обличчя Аннабет на відстані було спокійним, майже незворушним, та коли ви наближалися до нього, то помічали, що на нім відбувається багато чого незрозумілого для вас, що її розум перебував у шаленій активності й ніколи не спав.

— Я хочу сказати, танці в тебе в крові, еге?

— Не знаю. Можливо.

— А якби тобі сказали тепер, що танцювати більш не вільно, ти припинила б танцювати? Тобі було б прикро, але нічого не врадиш, чи не так?

— Мабуть, так…

— Мабуть, так, — повторив він і дістав сигарету з пачки, яка лежала на лаві між ними. — Я був неабияким митцем у своїй справі. Але мене спіймали, моя дружина померла, а дочка опинилася в скрутному становищі. — Він запалив сигарету, затягнувся й зробив великий видих, щоб промовити фразу, яку вже повторив сто разів у своїй свідомості. — Я не можу підвести свою доньку вдруге. Ти розумієш, Аннабет? Вона не витримає ще два роки розлуки зі мною. Моя мати? Її здоров’я слабке. Вона помре, поки я сидітиму. Тоді держава забере мою донечку, й вони відішлють її в яке-небудь жахливе місце, гірше за «Оленячий острів». Я неспроможний це витерпіти. Отака моя ситуація. У крові це чи поза моєю кров’ю, я мушу змінити своє життя.

Джиммі витримав її погляд, поки вона вивчала його обличчя. Вона, либонь, шукала вади в його поясненні, дрібку нісенітниці, а він сподівався, що зумів переконати її. Джиммі готував цю промову давно, сподіваючись такої хвилини, як ця. І річ була в тому, що все сказане відповідало істині. Він не сказав лише того, що заприсягся собі не розповідати цього нікому, хоч би хто це був. Отож, він дививсь у вічі Аннабет і чекав, коли вона зробить свій присуд, намагаючись не зважати на о`брази, які бачив тієї ночі на Містичній річці — чоловік стоїть навколішки, слина капає з його підборіддя, і він хрипко чогось благає, — ті образи проштовхувалися в голову, немов її просвердлювали буром.

Аннабет узяла сигарету. Вона запалила її й промовила:

— Я вже давно до нестями закохана в тебе. Ти це знаєш?

Джиммі не ворухнув головою, його погляд залишився спокійним, хоч він відчув надзвичайну полегкість — його напівправда вдалася. Якщо вона вдалася з Аннабет, йому більше не доведеться її повторювати.

— Пам’ятаєш, як ти приходив до нас, щоб зустрітися з Велом? Господи, мені було тоді чотирнадцять чи п’ятнадцять років. Ти забув про це, Джиммі? Моя шкіра тремтіла лише від твого голосу, який лунав на кухні.

— Чорт! — Він доторкнувся до її руки. — А тепер вона не тремтить?

— Тремтить, ще й як тремтить, Джиммі.

І Джиммі відчув, як Містична річка знов відступила, зливши свої води з брудною течією каналу, й покотила їх у далечінь, куди вона й належала.

На той час, коли Шон вийшов на доріжку для спортивного бігу, жінка-експерт була вже там. Вайті Паверс переказав по радіо всім поліційним підрозділам, які перебували на сцені подій, затримувати гультіпак у парку й присів навпочіпки біля Шона та технічного експерта.

— Сліди крові ведуть сюди, — промовила технічний експерт, показавши вглиб парку. Доріжка для спортивного бігу перетинала маленький дерев’яний місточок, а потім звертала вниз у зарослу густим лісом частину парку, обертаючись навколо екрану колишнього кінотеатру в своєму далекому кінці. — Он там слідів більше. — Вона показала своєю авторучкою, й Шон та Вайті подивилися назад через свої плечі та побачили дрібні плями крові на протилежній стороні доріжки для спортивного бігу, біля невеличкого спортивного місточка — листя високого ясена захистило плями від нічного дощу. — Гадаю, вона побігла он у той рів.

Запищала рація Вайті, й він притулив її до губів:

— Слухаю.

— Сержанте, ви потрібні за територією саду.

— Уже біжу!

Вайті вихопився на стежку для спортивного бігу й подався туди, де за наступним поворотом був вихід із парку, сорочка його сина метлялася за ним.

Шон розігнув коліна, випростався й, подивившись на парк, відчув його справжні розміри — усі кущі, усі пагорби, усі водойми. Він поглянув назад на невеличкий дерев’яний місточок, перекинутий через рівчак, де вода була вдвічі темніша й брудніша, ніж у каналі. Покрита масною плівкою, вона дзижчала влітку хмарами комарів. Шон зауважив червону пляму на одному з тонких зелених дерев, які росли понад рівчаком, і побрався туди, експерт технічної служби також помітила ту пляму й рушила слідком.

— Як вас звуть? — запитав Шон.

— Карен, — сказала вона. — Карен Г’ю.

Шон потиснув їй руку, й обоє, коли перейшли через доріжку для спортивного бігу, зосередили свою увагу на червоній плямі, навіть не чуючи Вайті Паверса, аж поки він не нахилився над ними, важко відсапуючись.

— Ми знайшли черевик, — сказав Вайті.

— Де?

Вайті показав назад по доріжці для спортивного бігу, туди, де вона огинала кооперативний сад.

— У саду. Жіночий черевик. Шостий розмір.

— Не доторкайтеся до нього, — сказала Карен Г’ю.

— Ще б пак! — сказав Вайті, а Карен обдарувала його одним із тих поглядів, від яких усе холоне всередині вас. — Вибачте, я сказав: «Ще б пак!», тобто, звичайно ж, мем, ніхто до нього не доторкнеться.

Шон повернувся назад до дерев, і червона пляма була вже не плямою, а відірваним трикутником тканини, який завис на тонкій гілці, на рівні плеча. Усі троє стояли перед ним, аж поки Карен Г’ю відступила назад і зняла чотири фотографії з чотирьох різних кутів, потім засунула руку до своєї сумки й стала там щось шукати.

Це був обривок нейлону, Шон у цьому не сумнівався, мабуть, від жакетки, просякнутий кров’ю.

Карен використала пінцет, щоби зняти нейлоновий обривок із гілки, й оглядала його з хвилину,