Містична річка - Денніс Ліхейн
Куди це все дівається?
Їй здавалося, вона вже ставила собі це запитання в якомусь туманному розумінні, так людина дивується, як щастить літакові триматися в повітрі, не махаючи крильми. Але тепер вона справді хотіла це знати. Вона сиділа на незастеленому ліжку, з цікавістю дослухаючись до ударів по м’ячу, якими Дейв і Майкл обмінювалися на задньому подвір’ї трьома поверхами нижче.
Куди ж усе це дівається, міркувала вона.
Воно мало кудись діватися. Усі ці потоки, ця мильна піна й шампунь, детергент і туалетний папір, блювотина, плями від кави, від крові та поту, бруд із манжет ваших штанів, а також із відвороту вашого коміра, з холодної городини, яку ви обшкрібали над сміттєвим відром, недокурки сигарет і волосся, зголене з ваших ніг, щік, заростів у вашому паху — усе це щоночі сходилось докупи із сотнями тисяч подібних або ідентичних речей у вологих тунелях, що кишіли червою, і стікало в широкі катакомби, а потім збиралося… де?
Ця нечисть уже не стікала в океани. Чи стікала? Вона нібито щось чула про септичний обробіток та очищення стічних вод, але не була певна, що бачила це не в кіно, а в кіно нерідко показують нісенітницю. Тож якщо все це потрапляє не в океан, тоді куди? А якщо в океан, то навіщо? Либонь існує кращий спосіб позбуватися сміття й нечистот, хіба ні? Але потім в її уяві знову постала вся ця система труб, наповнених нечистотами, і Селеста не знала що діяти.
Вона чула сухі уривчасті удари по м’ячу для гри в гольф. Чула, як Дейв кричить «Давай!», після чого Майкл б’є по м’ячу, а собака гавкає таким самим коротким гавкотом, як удар по м’ячу.
Вона перекинулася на спину, тільки тепер усвідомивши, що гола й що проспала до десятої години. Жодна з цих обставин не мала великого значення, бо Майкл тепер міг ходити, проте її опанувало слабке відчуття провини. Воно виникло в грудях і перекотилося в шлунок, коли вона пригадала, як цілувала плоть навколо свіжої Дейвової рани на кухні о четвертій ночі, стоячи навколішки, смакуючи страх та адреналін у чоловікових порах. Будь-яка тривога щодо СНІДу чи гепатиту подолана цією несподіваною потребою смакувати його, горнутися до нього так інтимно, як тільки можливо. Вона скинула з плечей халат, усе ще блукаючи язиком по його шкірі, й стояла там навколішки в самій футболці та чорних трусиках, відчуваючи, як ніч проникає під дверима знадвору й охолоджує їй ноги та коліна. Страх надав Дейвовій плоті напівгіркого-напівсолодкого смаку. Вона ковзала язиком від його шраму до горла, засовувала руку йому між стегна й відчувала, як він весь напружувавсь, а його дихання скорочувалося. Вона жадала відчувати смак його тіла й силу, яку несподівано відчула в собі, якнайдовше, тому підхопилася на ноги й накрила його. Далі проникла своїм язиком над його язиком, вчепилася пальцями йому у волосся та уявила собі, що висмоктує біль від його пригоди на паркувальному майданчику й переносить його в своє тіло. Вона притискала свою шкіру до його шкіри, аж поки він не зірвав з неї сорочку й не вп’явся вустами в її груди. Тоді вона припала тілом до його паху й відчула, як він застогнав. Вона хотіла, щоб Дейв зрозумів, що саме так вони існують у цьому притисканні плоті. В цьому переплетенні тіл, у цьому запаху, в цій потребі кохання… так, кохання, бо вона кохала його як ніколи тепер, коли знала, що мало не втратила його.
Зуби Дейва вгородилися в її перса, боляче смокчучи з усією сили, і вона штовхнула своє тіло глибше йому в рот і з радістю прийняла біль. Вона не протестувала б, якби він висмоктав з неї кров, бо він її потребував, його пальці глибоко вгрузли їй у спину, передаючи їй свій страх. І вона готова була прийняти його весь і виплюнути його замість нього. Вони обоє відчували себе сильнішими, ніж будь-коли. Вона була переконана в цьому.
Коли вона почала зустрічатися з Дейвом, їхнє сексуальне життя не знало ніяких меж. Вона приходила додому в помешкання, яке ділила з Розмарі, покрита синцями, слідами від укусів і подряпинами на спині, така змучена й виснажена, що скидалася на наркомана між його двома сеансами. Але після народження Майкла — власне кажучи, після того, як Розмарі переселилася до них, захворівши на свій перший рак, — Селеста й Дейв скотилися до стосунків, характерних для звичайних подружжів, тих, що дають привід для нескінченних жартів. Розтягти пестощі їм зазвичай заважала або втома, або неможливість усамітнитися, й вони обмежувалися кількома хвилинами попередньої гри, дрібкою поцілунків перед тим, як перейти до головного акту, який з плином років перестав здаватися головним актом, а більше такою собі інтерлюдією, щоб збавити час між прогнозом погоди та якоюсь передачею.
Проте вчора вночі хвилини колишньої пристрасті до них повернулися, й вона досі лежала в ліжку потовчена до самих кісток.
І лише тоді, коли почула Дейвів голос, який наказав Майклові зосередитися («Зосередься, нехай тобі грець!»), вона пригадала, що саме її так стривожило, — перед думкою про труби, перед спогадом про їхній божевільний кухонний секс, можливо, навіть перед тим, як вона залізла в ліжко сьогодні вранці: Дейв їй набрехав.
Селеста збагнула це вже тоді, коли він пішов до ванної після свого повернення, але вирішила не зважати на це. Потім, коли, лежачи на лінолеумі, вона підняла свої спину та сідницю над підлогою, щоб він міг у неї ввійти, подумала про це знову. Селеста дивилася в його очі, трохи осклілі, коли він входив у неї, а сама вона обхопила своїми стегнами його стегна. Вона зустріла його перші поштовхи з очевидною переконаністю, що Дейвова розповідь не має сенсу.
По-перше, хто міг сказати таку нісенітницю: «Твій гаманець або твоє життя, суко. Одне з двох. Обирай»? Звучало вкрай безглуздо. Це була фраза з кіно, як вона зрозуміла ще тоді, коли він мився у ванні. І навіть якби той бандит заготував цю фразу заздалегідь, він би її не промовив, коли надійшов його час. Якось, Селесті тоді ще не було двадцятьох років, на неї напали. Нападник, жовтий мулат із тонкими руками й неспокійними карими очима, підступив до неї впритул на пустирищі холодного пізнього вечора, притулив бритву до її стегна, зблиснув на неї
