Подвійна гра в чотири руки - Ірен Віталіївна Роздобудько
— Ох, синематограф, — це, я вам скажу… — захлинався в захваті молодик із зачіскою а-ля Рудольфо Валентино від мсьє Очінь. — Я, панове, бачив у Парижі «Руйнування стіни» — це вражаюче! Кадри йдуть у зворотному напрямку: стіна постає з руїн, немов нова!
Режисер зневажливо скривився, поглядаючи убік знавця:
— Це вчорашній день, юначе! Та й знято нерухомою камерою. Маячня! А справжній синематограф себе покаже! Нічого не буде! Скрізь буде один синематограф!
— Але… — нерішуче промовила сором’язлива панянка, — театр, книги — це залишиться?
— Наряд! — авторитетно вимовив режисер. — Синема тограф замінить собою все!
— А ви і Рудольфо Валентино бачили? — запитав захоплений молодик.
— Звісно, бачив, — не змигнувши оком, кивнув кудлатий режисер.
Оператор сплюнув у море. Але не зронив ані пари з вуст…
…У цей час у каюті мадам Шток відбувалася зовсім інша розмова.
Не знаючи, як відрекомендуватися, аби дізнатись необхідне, Олексій Крапка завітав до каюти удови як один із тих небагатьох пасажирів, хто вважав за необхідне висловити бідолашній жінці свої співчуття.
І завдяки цьому от уже хвилин сорок вислуховував безперервну тираду мадам Шток про всі негаразди, котрі посипалися на її голову після весілля з Соломошею.
Мадам Шток розгорнула повне батальне полотно першого десятиліття подружнього життя і перейшла до другого, все більше впадаючи в шаманський транс.
— …Ви ж самі бачили, — казала вона, — краватку нову надів! А казав, що срати пішов! От прямо-таки вистрибнув з-за столу, мовляв, шлунок прихопило від тієї печінки гусячої! Семену — нічого (Семен — це наш папуга!), а йому — бачте! — прихопило! Знаю, в якому місці йому прихопило! Побіг до каюти краватку нову одягати!
І заридала на повний голос:
— Йой, Соломошо, на кого ж ти нас покинув? Я-я-як тепер жити будемо?!
І без жодного логічного переходу додала спокійним голосом:
— Боргів у нього як зірок на небі!
Олексій співчутливо закивав головою:
— Борги це погано… Дуже вам співчуваю…
— Зі співчуття шуби не пошиєш, — буркнула мадам. — Доведеться самій у всьому розбиратися. Адже й у нього була боржників ціла купа. Чорт ногу зломить! Багато виробів у кредит роздавав під відсотки.
— О, так, це вихід, — заспокоїв її Олексій. — Зібрати борги з боржників — і роздати на борги!
Мадам втупилась у нього, міркуючи над почутим.
— Певно, так і варто робити. Зараз і піду!
— Куди? — здивувався Олексій.
— Так один же з тих негідників, що платити не любить, — тут, на пароплаві! Щоправда, вже добу його не видно. Певно, помітив нас і ховається!
— Та невже?! — зацікавлено вигукнув Олексій тільки через те, аби мадам продовжила свою тираду.
— Так, точно! Ховається! Я його в перший вечір побачила. Сунув ніс до зали — і одразу заднього дав! Мабуть, злякався. Тепер не відкрутиться. Я його з-під землі дістану!
— Хто ж цей негідник? — поставив цілком риторичне запитання Олексій Крапка. — І за що він вам заборгував?
— Так германець той, ірод! Рік тому я його в нашій крамниці бачила. Прийшов перстень замовити, а розплатився лише чвертю від усієї суми. Я тоді ще Соломоші сказала, — мадам Шток красномовно стисла перед носом Олексія кулак, — що не слід віддавати такі коштовні речі за безцінь! А він: та то ж людина поважна — сам посол, віддасть! А виявилося по-моєму: дзуськи віддав! Ну нічо, мені віддасть!
І мадам рішуче почала збивати перед люстерком копну волосся, провела пуховкою по червоному обличчі.
— А розписка у вас є? — запитав Олексій, боячись, що пані Шток дійсно піде діставати Айзена, як вона сказала, «з-під землі».
Не міг же він зізнатися, що той посол лежить в купі льоду разом із її бідолашним чоловіком.
— Розписка? — знітилася мадам. — Дійсно, треба розписку знайти. А вона, певно ж, удома лишилася…
— Ну от і не поспішайте. Борг завжди за нею зможете отримати. Або — через суд.
— Через суд? — зраділа мадам Шток. — Це ви вірно кажете. Я йому ще суд влаштую!
Вона заспокоїлась.
Олексій схилився над її рукою, цмокнув, зітхнув із полегшенням і відкланявся.
Тепер він знав те, за чим приходив.
Треба було б негайно розшукати Мусю і продовжити звіряти відбитки пальців: чи лишилося в каюті Айзена «вітання» від Соломоші. Тим більше що, вислуховуючи мадам Шток, він непомітно поклав до своєї кишені несесер небіжчика.
Зовсім як Муся!
Не даремно ж кажуть — з ким поведешся…
Задоволений собою, Олексій спустився до салону, де гості вже сходилися на обід…
І почав виглядати Мусю.
Але на обід Муся не з’явилася.
Не було її і в каюті.
Певно, хоче показати всю глибину своєї образи, вирішив Олексій.
Ну, то нехай походить голодна!
* * *
…Муся відліпила закрижанілі долоні від металевих дверей, в які час від часу безнадійно стукала, і вирішила обстежити місцевість.
Спочатку подумки налаштувалася на те, що видовище буде зовсім неестетичним і досить моторошним. Порахувала до десяти і обернулася.
У напівтемряві побачила ліс обдертих коров’ячих туш, що коливалися від руху пароплаву. З голів на підлогу скрапувала густа червона кров.
Муся підібрала спідницю і з острахом пішла в саму гущу цього лісу смерті.
Він був рясний і смердючий.
Муся натрапила на найменшу тушу, підсунула під неї ящик, встала на нього і, вже не дбаючи про чистоту свого одягу, з усієї сили підсмикнула коров’ячий труп догори. З горла туші висмикнувся великий гак, туша з гуркотом впала на підлогу.
Муся зняла гак з металевого кронштейну. Він був липкий від крові.
Але з такою зброєю в руках їй стало спокійніше.
Муся сіла на ящик. Дослухалась.
Рівно гудів мотор.
І більше — ані звуку.
Якщо хтось її зачинив, вирішила Муся, то рано чи пізно прийде по неї.
А вона… не здасться без бою!
* * *
Уся географія круїзної подорожі була б не точною, якщо не звернути увагу на берег.
А від берега пароплав був надто далеко.
Берег якщо й виднівся, то такою собі зеленувато-синьою рельєфною смужкою — немов спина крокодила, котрий спить, занурившись у воду.
Час від часу в хвилях поруч із цією «спиною» вигулькували білі вітрила човнів чи коричневі черева шаланд.
А на самій «спині»
