Подвійна гра в чотири руки - Ірен Віталіївна Роздобудько
* * *
Муся вийшла на палубу.
Як написали б у романах, там «ніч вступала у свої права».
Качка стишилась. Палуба була порожньою.
Опершись спиною на перила, Муся дивилася на вікна пароплаву.
За скляними стінами салону поетеса Зінаїда знову щось яро декламувала. Її рухи були схожі на рухи хижого, до того ще й пораненого птаха. Макабрична жінка!
Муся повільно пішла уздовж довгої палуби, зазираючи в інші віконця.
У залі, що розташовувався поруч із салоном, режисер з оператором крутили нову фільму. У тьмяній темряві на білому екрані заламувала руки Віра Холодна.
Спалахи світла вихоплювали з тьмяної темряви обличчя панянок, залиті сльозами.
За не дуже добре завішеним шторами віконцем «пароплавної цирульні» мосьє Очінь голив капітана…
Муся посміхнулася: бідний, немає у нього іншого часу на таку важливу справу.
За віконцем кухні офіціант доїдав прямо з таці шматок торта, запиваючи його шампанським із пляшки…
…Два силуети злилися в поцілунку. Муся погано роздивилася, хто це був, адже фіранку одразу ж і засмикнули.
Муся вирішила обійти всю палубу з кінця в кінець.
Йшла і думала про…
Звісно, жодної думки про напарника у неї і виникнути не могло!
І про те, як він блискавично впорався зі шпагою — немов який-небудь Д’Артаньян з роману мсьє Дюма-старшого, а волосся так гарно розлетілося довкола обличчя, немов у Фанфан-тюльпана, і жоден м’яз не ворухнувся на обличчі, коли він поставив чарку на стіл: «Як і обіцяв, — останню, люба!»
І про те, як оксамитовим баритоном процитував щось дивне, романтичне, в унісон з прекрасною маляркою мадам Такіхасі.
І про те, як узяв її під лікоть, а вона очі долу опустила, ця манірна пані, фі!
Ні про що таке Муся не думала!
Дзуськи!
А думала Муся про почуте за картярським столом.
І про те, що людство поволі втрачає розум, якщо готує такі от машини для знищення собі подібних.
І цілком вірила в те, що такі літаки й такі лайнери можливі. І що її, Мусі, святий обов’язок — запобігти цьому злочину. А це означає знайти ті креслення!
Знайти і…
І — думка промайнула крамольна.
Така, яку і домислювати лячно, не те що хоч колись озвучити: знайти і… знищити!
Адже скільки смертей і страждань приносить зброя! А її, нової, все більше і більше. Працюють над нею вчені, інженери, механіки. Працюють, не замислюючись, що тією працею будуть примножувати смерть на всій землі!
Працюють, збагачують тих, хто від війни матиме зиск. Навіть той же купець Кривошапко, що буде вироблятиме мило.
Дивно, думає Муся, мило і лайнери зі злітним майданчиком — як це поєднується?!
А виявилося, досить просто.
Мило, сіль, сірники і… новітні аероплани з гарматами — одного поля ягідки: поля бою.
І навіть якщо ця техніка, креслення якої вони шукають, послужить на користь імперії, то… чи послужить імперія на користь тим, кого пошле на смерть?
Чи не затьмарить їм мозок фальшивими гаслами? Чи не зробить звичайним гарматним м’ясом заради своїх — імперських — амбіцій?!
А скільки зрадників наплодить!
Скільки засліплених тими гаслами невігласів!
Скільки тих монстрів, що їх місіс Мері Шеллі «франкенштейнами» назвала!
Ох, знайти б і знищити!
Але — не можна ж. Якщо зараз не вийде такий лайнер виготовити, то потім усе одно не один інженер, то другий вигадає. І будуть вони злітати посеред моря з велетенських човнів, аби бомбити узбережжя…
А вона, Муся, нічим завадити не зможе…
За усіма цими роздумами не помітила, як за нею крадеться чорна тінь.
Зупинилася.
Перехилилася через перила.
Срібні бурунчики окантовували корму, немов мереживо.
Тінь наблизилась — і одразу відсахнулася в темряву, лякаючись іншої тіні.
Муся здригнулася.
— Чарівна пані уночі блукає…
Чого вона шукає в самоті?
На що вона так гірко нарікає?
Хіба на те, що поруч — все не ті…
Муся озирнулася: перед нею стояв шансоньє.
Його біла сорочка світилася в темряві.
— Ох, це ви?!
— Вибачте, якщо налякав…
— Ну що ви, я саме думала про поезію, музику, — поквапилася заспокоїти його Муся. — Тут так затишно. І ці прекрасні рядки якраз до теми. Дякую.
— А хочете, я заспіваю лише для вас? — сказав шансоньє і кивнув за вікна салону. — Там уже всі розходяться, запалимо свічки…
Він із надією поглянув на Мусю.
Муся не відмовилась, рішуче взяла його під руку.
— Добре, — сказала. — Тільки…
Замислилась, і чудова думка спала їй на розум.
— Тільки ви заспіваєте те, що я вас попрошу!
Шансоньє чемно вклонився і повів її до салону.
Там дійсно було вже порожньо, лишалися офіціанти і прибиральники.
— Почекаєте мене?
Муся кинулася в каюту за… нотами. Відзначила, що Олексія там ще немає, гнівно чмихнула…
Повернулася, коли шансоньє вже, очікуючи на неї, сидів за роялем.
Муся розгорнула перед ним сувій з нотами, поставила на пюпітр.
Шансоньє посміхнувся спокусливо і глянув у сувій.
— Що це?
— Це ноти, а під ними — слова, — пояснила Муся. — Тільки я не сильна в нотній грамоті. Та й слова трохи дивні. Можливо, ви розберете?
Шансоньє взяв аркуші до рук, наблизив до очей, щось замугикав собі під ніс:
— Те-е-ек-с… Слова записані латиною. Та-та-та… — проспівав перші такти і заглибився в текст: — «Пасту-ше, пас-ту-ше… Люб-лю тя до душі»…
Проспівав ще раз, більш упевнено.
І раптом гострим поглядом окинув зацікавлену Мусю:
— Де ви це взяли?!
Муся розгубилася:
— Не можу вам сказати… А що?
— Господи! Це шукали понад триста років! — гарячково заговорив співак. — Єдиний романс, що зберігся від Гербурта Яна Щасного!
— Що? Кого?
У Мусі перехопило подих.
— Граф Ян Гербурт Щасний! Річпосполитський політичний і літературний діяч, власник Добромильського замку! Шістнадцяте сторіччя!
Він закрутив аркуші в руках, погладив їх, навіть понюхав.
Щоки його палали.
— Схоже, вам невимовно поталанило!
Він поставив ноти на пюпітр.
Гарячково почав перебирати клавіші тонкими пальцями.
Коли мелодія нарешті увійшла в потрібне русло, додав до неї і слова:
— Пастуше, пастуше,
люблю тя до душі.
А що мені болі,
скажу ти доволі…
Рипнули двері, Муся озирнулася.
До салону нечутно увійшов Олексій. Муся зробила йому знак: мовчіть.
Але шансоньє продовжував награвати і наспі вувати:
— Черодийку маєш,
рядить їй не знаєш,
Тобі з нею лихо
