Подвійна гра в чотири руки - Ірен Віталіївна Роздобудько
Муся щосили затрясла головою, замахала руками:
— Злочинець! Вистежив мене… Не відчиняйте!!!
Ванда недовірливо поглянула на неї, зробила заспокійливий жест і… вийшла в коридор.
Муся нагребла на себе простирадло і скрутилася бубликом, піджавши під себе ноги.
Більше тікати було нікуди.
За кілька хвилин двері знову відчинилися.
Муся заплющила очі.
А коли наважилась розплющити, побачила, що перед нею стоїть Ванда.
— Там нікого немає, — сказала вона і присіла поруч із майже непритомною від жаху Мусею. — Ви, певно, чоловіка злякалися…
— Він мені не чоловік! — вигукнула Муся. — Але то був не він, а інший!!!
— Усі ми грішні… — співчутливо зітхнула мадам Такіхасі, певно, натякаючи на недавню ганебну сцену в цій же каюті. — Заспокойтесь. Ви в безпеці. Ми не дамо вас ображати! Я зараз викличу капітана і…
— Ні! Не залишайте мене! — немов скажена закричала Муся. — Він і вас уб’є! Тепер ми обидві у небезпеці. Він заховався за рогом, я в цьому певна! Вибачте мене, накликала на вас біду!
Ванда обняла її і погладила по тремтячому плечі.
— Це ви мене вибачте. Не знала, що він у вас такий тиран…
— Та ні! Кажу ж: ні! Це інший!
Муся розридалася, обіймаючи Ванду.
— Дорога сестро, — казала та, стискаючи її в обіймах. — У житті буває всяке. Знаю, на жаль, по собі. Усе минеться. Усе владнається. Я вас нікуди не відпущу. Я сама поговорю з ним. Вас ніхто більше не скривдить. Обіцяю. Вам треба відпочити, прийти до тями. Усе буде добре…
Вона обережно огорнула Мусю ковдрою, гладила по голові, мов дитину.
Муся розчулено схлипнула.
І несподівано з усією гостротою, котра вколола її серце, подумала, що вона ніколи не знала і не відчувала такого теплого материнського піклування.
* * *
…Олексій Крапка все ще бродив серед гостей, час від часу поглядаючи то на годинник, то на двері салону.
Звісно, від його навіженої напарниці можна було очікувати всякого.
Цілком вірогідно, що вона все ж таки вициганила у капітана іншу каюту і тепер спить собі спокійно, полишивши його напризволяще.
Вона така!
Що ж, можна обійтися і без неї.
Олексій підійшов до столика, де сидів князь із дружиною. Місце поруч із ними, де зазвичай вечеряла мадам Такіхасі, було вільним.
Щоправда, рештки шоколадної плитки і порожня філіжанка, що стояли на столі, красномовно говорили про те, що прекрасна Ванда була тут.
Олексій чемно вклонився поважній парі.
— Дозвольте дізнатися, це ваше? — запитав він, указуючи очима на шоколад.
— Це залишила мадам Такіхасі, — відповів князь. — Послалася на головний біль. Навіть шоколад не доїла…
— Можна мені забрати? — з глибоким хвилюванням запитав Олексій.
— Зробіть милість… — знизав плечима князь, намагаючись нічим не виказати свого здивування.
Олексій обережно взяв залишок плитки зі столу і відкланявся.
— Це ж треба! — презирливо прошепотіла йому вслід княгиня. — Вже недоїдки за нею підбирає! Фі. І що ви всі в ній знаходите, га? — суворо звернулася до чоловіка. — Косоока і до того ж худа, мов тріска. Фі!
* * *
Думки про несподівано зниклу напарницю вмить вивітрилися в Олексія з голови.
Він забіг до каюти (все ж таки сподіваючись, що знайде в ній Мусю, але — марно!) і кинувся до її саквояжу, котрий (і це було дивним!) усе ще стояв на місці — під Мусиним ліжком.
Розкрив його, ламаючи замок і сподіваючись, що хазяйка саквояжа не застукає його в цю неприємну мить.
Витрусив із книжки папірці з купою відбитків, пошарудів, знайшов те, що шукав, — аркуш, підписаний «Санкт-Петербург. З роялю», витягнув лупу, увімкнув лампу.
Обережно поклав поруч із аркушем плитку шоколаду.
* * *
…Жорж Шток, тримаючи клітку з Семеном на рівні очей, аби папуга міг бачити хазяїна і не лякатися невідомої місцевості, прогулювався звивистими червоними коридорами пароплаву, очікуючи того часу, коли маман вкладеться спати.
— Сутужно тепер нам буде, — скаржився він вірному супутнику. — Маман зовсім оскаженіла. Просив червінець — не дає. Не те що татусь…
— Дай червінця! — заволав Семен на весь коридор.
— Кажу ж тобі: немає ані копійки! — відповів Жорж. — Дурень ти…
— Сам дурень! — не поліз за словом під крило Семен.
Від такої образи від рідної душі Жоржу стало зовсім сумно.
Ані чарочки лікеру випити в шинквасі, ані панянку тістечком пригостити.
Таке життя, що хоч…
Не додумав — перечепився об чиїсь ноги, що стирчали з підсобної кімнаті з написом «Чиста білизна».
Ноги були в грубих матроських чоботах.
Певно, п’яний матрос задрімав, подумав Жорж і трохи прочинив двері, зацікавлений своєю знахідкою.
Придивився уважніше до сплячого і одразу відсахнувся: голова матроса була скручена на всі неможливі сто вісімдесят градусів!
Притискаючи до себе клітку з переляканим Семеном, Жорж прожогом кинувся до каюти слідчого, який нещодавно розпитував їх із матір’ю про татуся.
Нехай розбирається!
* * *
…Іполит Вікентійович щойно закінчив вечірній туалет: ретельно розчесав волосся, пригладив його і одягнув нічну сіточку.
Став перед люстерком, роздивляючись своє обличчя. Висмикнув пінцетом волосинку з лівої ніздрі.
Скривився.
Чхнув.
І вже збирався зняти халат, готуючись до сну, як у двері закалатали.
Іполит Вікентійович неспішно запахнув халат, погладив скроні, провів пальцями по вусах і тільки тоді провернув ключ у замковій шпарині.
До каюти увірвався Жорж Шток.
— Там!!! — закричав Жорж, махаючи вільною від клітки рукою вбік коридору.
Іполит Вікентійович зморщився.
Хотів почути щось путнє, але Жорж сильніше замахав руками і знову видихнув:
— Там!!!
Довелося Іполиту зняти сіточку з голови і попрямувати за цим навіженим, який, мов пес, вів його коридором, оглядаючись і щосили розмахуючи кліткою…
* * *
— Накликала на вас біду… — говорила Муся, тримаючи Ванду за руку.
Та, закутавши дівчину ковдрою, сиділа на краю ліжка і вологим рушником витирала сльози з її обличчя.
Муся важко дихала і тремтіла.
Перебування в крижаній камері давалося взнаки.
— А за «чоловіка», тобто Олексія Богдановича, я не серджуся, — слабо посміхнулася Муся. — Ми зовсім і не одружені…
— Тобто?
— Ну, не чоловік він мені, — залюбки почала пояснювати Муся. — Просто звичайний сищик. З Києва. Я його і не знала зовсім. А я
