Подвійна гра в чотири руки - Ірен Віталіївна Роздобудько
— Оце так новина! — не втрималася від вигуку Ванда. — А навіщо ж вам це треба?
Мусі так приємно було розмовляти.
Тільки зараз вона відчула, як їй не вистачало довірливого тихого жіночого спілкування — такого, якого у неї ніколи не було.
А тут з’явилася подруга. І не просто подруга — рятівниця…
— Та він за одним тут послом стежив. Якісь давні в них рахунки…
— Послом? — здивувалася Ванда. — Хіба тут був якийсь посол? Я вже з усіма познайомилась — і ніякого посла не бачила.
— І не могли бачити! — пошепки вигукнула Муся, озираючись на двері. — Адже його у перший же день убили.
— Убили? Боже мій! — стисла її руку Ванда. — Як таке могло статися? Хто? Не можу повірити… Так, тут дійсно небезпечно…
Мусі сподобався її переляк. Ще б пак! Зацікавити, вразити таку жінку було не просто.
— Так, небезпечно, — сказала Муся. — Та й пан Шток, гадаю, загинув не без чиєїсь допомоги.
— Благаю, не жартуйте так, — затремтіла сильніше за Мусю чарівна Ванда. — Така приємна подорож — і ось, на тобі! Навряд чи мої нерви зможуть таке витримати. А у вас є хоч якісь докази?
— Гадаю, скоро будуть, — поважно сказала Муся. — Ми спочатку думали, що те все на ґрунті ревнощів. Або помсти. Або шантажу. Але то все маячня, побічний, так би мовити, ефект. Тут справи серйозніші. Політичні! Але про них я вам не можу розповісти.
— То й не треба! — ледь не благала перелякана Ванда. — Але, гадаю, варто про це все сповістити на берег, у поліцію! Вам удвох із цим не впоратись.
— Так, вірно… На берег… — кивнула Муся і хотіла було підвестися. — І татусеві телеграфувати…
Але Ванда лагідно вклала її на ліжко.
— Ви вся горите, люба, — сказала вона, поклавши Муся руку на чоло. — І вам потрібний новий одяг — погляньте на сукню. Зараз пошукаю для вас щось зі свого…
Муся лише зараз звернула увагу на те, що її сукня розірвана і заплямована коров’ячою кров’ю.
Ванда вийняла з шафи зелене кімоно:
— Ось, переодягніться. А я сама сходжу до телеграфіста: скажете, кому і що сповістити.
— Не залишайте мене! — вигукнула Муся.
— Не бійтесь, я скоро повернусь, — сказала Ванда. — А поки що випийте ось це.
Вона накрапала в склянку з водою краплі.
— Це вас заспокоїть.
Муся покірно випила ліки, з соромом помітивши, що її зуби торохкотять об край склянки.
— От і добре, — сказала Ванда. — Я вам допоможу, не хвилюйтеся. Я сходжу до радіорубки.
— Так, так… Дякую… Це треба зробити негайно… — впадаючи в теплу дрімоту, пробурмотіла Муся. — Зараз скажу вам адреси…
І — зарилася головою в м’які пухові подушки…
* * *
…У радіорубці кипіла робота!
Іполит Вікентійович бадьоро ходив із кутка в куток маленького приміщення, диктуючи телеграфісту текст телеграми.
За ними дріботів Жорж, вловлюючи кожне слово відважного слідчого.
— Санкт-Петербург. Четверте поліцейське управління… — диктував Іполит Вікентійович. — Генералу Гурчику. Так: Гур-чику. Пишіть так: мною впійманий і знешкоджений небезпечний злочинець Петро Шнур. Так: Пет-ро Шнур!
Телеграфіст вправно вистукував повідомлення.
Іполит гнівно озирнувся на Жоржа, що плутався у нього під ногами.
І ще раз впевнено додав:
— Мною знешкоджений… Підпис: Іполит Ширяєв.
* * *
У каюті Мусі, де, як звісно, Мусі не було, а був лише Олексій Крапка, горіло кількох гасових ламп, під якими сищик усе ще вивчав аркуші з Мусиного саквояжу.
Точніше, вже не вивчав, а, схилившись над білим папірцем, тер утомлені очі.
— «На яшмових сходах біліє холодна роса. Промокли панчохи. Пливуть мовчазні небеса…» — у глибокій задумі промовив він.
І зачарувався мелодією рядків, від котрих по каюті дійсно попливли урочисті важкі хмари, поглянув у вікно, з жалем похитав головою і додав:
— «Дивлюсь крізь фіранку на місяць осінній печальний, — на тихій воді він тремтить і повільно згаса…»
Місяць за вікном дійсно виглядав сумним.
— Лі Бо… — вимовив сищик.
Постукав пальцями по поверхні столу.
Пробурмотів:
— Ось ми й зустрілися, пане Лібо… Довго ж я вас шукав…
У наступну мить він уже скочив зі стільця, з тривогою оглядаючи порожнє Мусине ліжко.
Накинув сурдут, порився в своїй валізі.
Знайшов на дні револьвер…
* * *
…У каюті запахло жасмином.
Крізь важкі примружені вії Муся побачила легку запашну хмаринку, що вилітала з круглого флакону з парфумами, який тримала в руках Ванда, і з задоволенням вдихнула приємний аромат.
Ванда сиділа в пелені цієї хмаринки, мов екзотична пташка, повернута до Мусі спиною так, що дівчина бачила її обличчя в дзеркалі трельяжу.
Поставивши флакон на місце, Ванда скинула шовковий халатик, пройшлася до шафи, вийняла звідти вішалку з білою чоловічою сорочкою.
Вона щось тихо наспівувала приємним мелодійним голосом.
Муся чула його немов крізь повітряну подушку, котра несподівано утворилася довкола її голови, немов крізь скло, ніби ця мелодія лунала звідкись із хвиль морських, що тихо билися в борт пароплава…
— Пастуше, пастуше,
Люблю тя то душі.
А що мене болі,
Скажу ти до волі.
Черодийку маєш,
Рядить їй не знаєш.
Тобі з нею лихо,
Їй з тобов не тихо…
І немов через цю повітряну подушку, крізь скло, крізь воду затьмареного зору Муся побачила чорного метелика, що мерехтів на вузькій оголеній спині тієї, кого вона вже не могла упізнати. Адже в очах двоїлося, дихання ставало уривчастим і не доносило кисень за призначенням — туди, де пульсував мозок.
— Хто ви? — хрипло прошепотіла Муся.
Ванда повільно накинула на плечі білу чоловічу сорочку, неквапно підійшла до дівчини.
Муся смикнулася, спробувала підвестися, але марно.
Побачила низько над собою біле обличчя з яскраво-червоними вустами.
— Тихо, тихо…
Біле обличчя було так близько, що Мусі здалося, жінка зараз її поцілує і від того на чолі залишиться червоний слід.
Але Ванда, схилившись, прошепотіла їй у саме вухо:
— Друге креслення в тебе, чи не так? Або, точніше, у нього?
Муся зрозуміла,
