Подвійна гра в чотири руки - Ірен Віталіївна Роздобудько

— І нерозумна до того ж… — додав Олексій, стримуючи її відчайдушний натиск.

— Та ви ж її цілували! — продовжувала пручатися Муся, намагаючись висмикнути свої кулачки з його долонь.

— Знову ревнуєте? — гмикнув Олексій. — А, між іншим, це був звичайний слідчий експеримент! А ви завадили…

— Що? Завадила?! Який іще експеримент? — припинила смикатися в його руках Муся.

— Ну нам же потрібно… ту… родимку… знайти… — трохи присоромлено вимовив Олексій.

Муся задихнулася від огиди і гніву — навіть не знала, яке почуття опанувало нею більше.

— А-а-а-а… — проспівала тоненьким голосом. — Бідненький… То ви таким чином родимку шукали. Співчуваю… А хто у вас на черзі наступна? Може, мадам Шток?

Олексій відпустив її руки, поправив комір сорочки, застебнув ґудзик: битва закінчилася.

— А я, до речі, ще вашого плечика не бачив, — сказав з іронією. — Хоча ж я ваш чоловік…

Ох і даремно ґудзик застібав!

Адже наступної миті Муся випросталась, мов тятива:

— Який іще чоловік? Ненавиджу! Жалюгідна нишпорка! Бабій!

Викинула праву ручку наперед і…

…і обидва почули за собою веселе покашлювання:

— Де любляться — там і чубляться.

Князь із купцем немов змовились підглядати!

Олексій скористався давнім прийомом, котрий гарненько спрацював не далі як учора: притис Мусю до себе, зображаючи шалену пристрасть.

Але цього разу не поцілував, адже Муся загрозливо клацнула зубками прямо перед його носом.

Вирвалась і побігла геть.

* * *

Муся спускалася нижче і нижче сходами палуб, доки не опинилася на самому нижньому поверху перед металевими дверима з написом «Службовий вхід».

Тут було тихо і, звісно, жодної душі з поважного товариства, яке їй добряче набридло.

Муся сіла на сходи, дослухалась: звідкись лунали звуки працюючого колеса і гудіння машин.

Сиділа і міркувала, що треба було б допитати мадам Шток з приводу персня і можливого візиту її чоловіка-небіжчика до каюти посла.

Рівномірне гудіння пароплава і дивний брязкіт, що линув знизу, заколисував, навіював священний трепет.

Цікаво, як працює серце цього плавучого звіра?

Муся уявила оголених і засмаглих до чорноти кочегарів, що кидають у червону пащеку топки вугілля.

А що там іще?

Певно, крутяться якісь колеса, чіпляючись одне за одне, мов у механізмі годинника.

Цікавість узяла гору.

Муся відчинила металевий люк і почала спускатися ще нижче.

Пішла вузьким темним коридором. Тут не було ані червоних килимів, ані гасових ліхтариків.

Пошарпані металеві двері були зачинені на великі такі ж пошарпані гаки. Що за ними? Каюти матросів? Машинне відділення?

По ще одних вузьких сходах спустилася нижче.

Повіяло холодом, світло згустилося до чорноти.

Одна з дверей завтовшки не менше як двадцять сантиметрів виявилася прочиненою.

З неї повіяло крижаним холодом.

Муся зазирнула досередини.

Була б менш рішучою, то відсахнулася б! Адже побачила те, що не бачила ніколи.

Це була простора льодовня.

На прикріплених під стелею гаках висіли коро в’ячі туші…

Цілий ліс червоних коров’ячих туш погойдувався перед її очима.

Підлога була брудною від засохлої крові. По всьому периметру яскравіли в приглушеному світлі єдиного ліхтаря крижані гори.

У діжках, кошиках, тазах і казанах лежала риба, зберігалися овочі і все те, що подається гостям на сніданок, обід і вечерю в їстівному та досить естетичному вигляді.

Мусю знудило від скаженого аромату.

Прикриваючи ніс і рот хусткою, вона ступила вперед.

У ту ж мить почула скрегіт металевих дверей.

Певно, їх заклацнуло протягом. Муся різко обернулася і вперлася руками в двері.

І почула найжахливіше: з того боку хтось зачинив двері на гак і почав прокручувати ключ у замковій шпарині.

Муся щосили закалатала в металеву стіну, захлинулась власним криком: «Не зачиняйте! Я тут! Випустіть мене!»

Марно.

Металева крижана пастка поглинула всі звуки…

* * *

…Петька Шнур, зачувши за спиною кроки, миттєво сунув ключ від морозильника в кишеню, і обернувшись, виструнчився: перед ним стояв боцман.

— Новенький? — запитав боцман.

— Так точно! — хвацьки відрапортував Шнур.

— Що тут робиш?

Петька вхопився за швабру, що стояла біля дверей морозильника.

— Закінчив прибирання!

— Молодець! — похвалив боцман. — А палубу надраїв?

— Так точно!

— Ідемо — перевірю. Якщо помічу непорядок — шкуру спущу!

— Так точно! — гаркнув Шнур.

Боцман зробив знак прямувати за ним.

Петька озирнувся на металеві двері: що ж, з розправою можна почекати.

М’яса на сьогодні вистачить, навряд чи хтось полізе сюди до наступного ранку.

І пішов за боцманом.

* * *

Третій ранок на верхній палубі видався не таким веселим, як попередній.

Пані не грали у квача, а ліниво погойдувались у шезлонгах, дрімаючи і милуючись морем і чайками.

Картярі чортихалися, весь час підбираючи з палуби карти і через те починаючи гру заново. Тихо і так само ліниво біля корми наспівував циганський хор.

Капітан нервово сновигав між гостями, намагаючись вигадати якусь розвагу. І шукав очима «артистів», які погано справлялися зі своїми обов’язками.

Але ані Мусі, ані Олексія видно не було.

Проте за столиком, розважаючи публіку своїм виглядом, сидів Жорж Шток.

Перед ним стояла клітка з Семеном.

Жорж, упершись ліктями в стіл, у глибокій задумі дивився, як папуга чистить свої довгі сірі кігті.

— Бачиш, Семене, покинув нас татусь… — казав Жорж, підсовуючи в клітку шматок пирога. — Маман тепер ані копійки нам не дасть… Не те що червінець.

Почувши знайоме слово, папуга тричі вигукнув на всю палубу:

— Соломошо, дай червінця!

І тим дуже засмутив шановну публіку.

Адже нагадування про загиблого було зовсім недоречним.

В іншому кутку палубою нервово проходжувалась княжна Анастасія, за нею дріботіла служниця, за ними стрибав завжди веселий Тобі.

Наздогнала, накинула на плечі пані кашемірову тальму.

— Бачити тебе не можу! — крізь зуби процідила княжна. — Зійдемо на берег — отримаєш розрахунок!

— Нечистий поплутав, пані…

Пройшли далі, аби не привертати до себе увагу.

— …А він уже, ірод, мертвий лежав… — почули від зграйки черниць, що щільним кільцем оточили свою хазяйку, Лизавету Павлівну.

— От і добре, матінко, — зашелестіли черниці. — Не взяли гріх на душу! Слава Ісусу… Помилував Господь…

…В іншому кутку палуби панянки і прогресивна молодь оточили режисера.

Усім хотілося говорити «про синема».

Режисер почувався мов риба у воді і задоволено роздмухував щоки.

— …А ви і Віру Холодну знаєте?

— Звісно! Усіх