Коло смерті - Кріс Тведт

перегородити йому дорогу, він уже порівнявся зі мною. Я розгледів його криву усмішку, коли він мене обганяв, але раптом дорога завернула праворуч довгим, плавним згином, довелося усю увагу зосередити на гальмуванні. Я відчував, як відцентрова сила тягне мене на зустрічну смугу, і затамував подих. То було відчуття балансування на провислій линві, проте я зумів утримати зчеплення з дорожнім полотном. Мортен Олешер обігнав мене, та ще залишався у лівій смузі. Він низько поклав мотоцикла, майже торкаючись лівим коліном асфальту. Якась граціозність була в його манері їзди, наче й не існували для нього фізичні закони, які намагалися скинути його з дороги.

Жовте авто на зустрічній смузі я помітив, аж коли воно вигулькнуло зовсім близько. Мабуть, Мортен Олешер завважив його раніше за мене, та однаково надто пізно, щоб вивернутися. Усі його сили пішли на те, щоб втримати в повороті мотоцикла, тож можливості для маневру він не мав.

Мотоцикл і мотоцикліст ударилися в праве переднє крило автівки й широкою дугою злетіли через усю дорогу в повітря. У повітрі диспозиція змінилася. Я бачив, як гарлей зник за відбійником край дороги, і пропав з овиду, а Мортен Олешер летів угору, вище й вище, ніби закон сили тяжіння утратив чинність. З розпростертими руками й розвіяним волоссям, він видавався чорним хрестом на тлі синього-синього неба. Завищали гальма, я отямився від того, що сидів за кермом власного непорушного автомобіля. У світі стало раптом дуже тихо.

Розділ 16

Від жовтого авта ніде ані сліду, я був на дорозі сам. Я почав обережно сходити вниз крутосхилом обіч дороги, під ногами зсувався сипкий ґрунт і щебінь, потім схил став пологішим, а спуск — легшим. Гарлея побачив майже відразу. Він проклав собі шлях через низький підлісок, залишивши за собою поломане гілляччя, яке біліло перед очима обдертою корою, аж доки влігся посеред ялинкової порослі. Металеві деталі розсіялися довкруги: фара, відірване, зім'яте крило. Самого ж Мортена Олешера ніде не було видно.

З двадцять хвилин я ретельно прочісував місцевість, доки, врешті, знайшов його. Чолов'ягу закинуло набагато дальше між дерева, ніж я собі міг уявити. Він лежав на спині у вересі й моху, у сутіні ялиць. Коли я нахилився над ним, мені на коротку мить здалося, що він цілий і неушкоджений, що йому дивовижним чином пощастило вижити, пролетівши в повітрі таку відстань. Чорна шкіряна куртка й заплямовані мастилом джинси ніде не тріснули, не порвалися, не було ні слідів крові, ані видимих ран. А тоді я звернув увагу на його очі. Вони були розплющені. Погляд спрямований угору, повз темно-зелені, майже чорні ялиці, до неба, бездонно-синього і кришталево чистого, але Мортен Олешер неба не бачив. Його очі були порожні. Мені стало моторошно, я обережно обійшов його навколо. З іншого боку щось вогко блистіло у волоссі. Нахилившись, я помітив камінь, на який він упав. Камінь лежав під головою, немов подушка, та цього разу голова прибрала форму подушки, а не навпаки. Мортенова потилиця була розтрощена вщент.

Коли приїхала швидка, я вже видряпався схилом на дорогу, махнув їм рукою зупинитися, підтвердив, що саме я їх викликав. Потім показав спуск, пояснив, де шукати.

— Він мертвий.

Але мої слова проігнорували, лікарі перестрибнули через відбійник і поквапилися донизу.

Якийсь час я нерішуче потоптався по дорозі, а тоді сів до авта, завів двигун і поїхав убік міста. Трохи далі назустріч мені промчав на величезній швидкості поліцейський автомобіль з проблисковими маячками й сиреною. На шосе я теліпався так повільно, що за мною вилаштувалася вервечка автівок, які роздратовано сигналили мені в спину. Коли ж двоє нетерплячих водіїв рвонули повз мене на обгін перед самим закрутом, я змусив себе додати газу, але так міцно вчепився керма, аж пальці зсудомило. Опинившись нарешті в гаражі, відчув, як змокріла від поту спина.

У двері вони подзвонили аж надвечір. Я кілька годин проспав глибоким сном, голова важка, тіло ватяне, ніби щойно підвівся після хвороби. На сходах стояли двоє поліцейських, обоє в мундирах, обоє з серйозним виразом на обличчях.

— Мікаель Бренне?

— Я вас слухаю…

— Вибачте, вам доведеться піти з нами.

— Навіщо? — поцікавився я. — У чому річ? Мене арештовано?

Поліцейські не відповіли, лише повторили прохання піти з ними. Я зітхнув і одягнув пальто.

— Хвилинку, — спинив мене один з них, коли я вже вийшов на сходи. — Авто в гаражі ваше?

Я підтвердив, поліцейський попросив ключі.

То були два слідчі, що й минулого разу, і, як і минулого разу, верховодив товстун на ім'я Гансен.

— Послухайте, пане Бренне, — мовив він, чухаючи потилицю. З часом я засвоїв, що так він виражав своє роздратування. — Підсумуємо, що маємо. Ми знаємо, що ви сьогодні були на хуторі Мортена Олешера. Ми також знаємо, що ви його побили…

Я вже розтулив рота, щоб заперечити, але товстун застережливо підняв руку.

— Ні, пане Бренне, не перебивайте мене зараз. Співмешканка Олешера розповіла, що коли ви подалися геть з хутора, вона знайшла Олешера скоцюрбленим на долівці стодоли. Далі ми знаємо, що ви поїхали геть, а Олешер подався нагінці за вами на мотоциклі. Через десять хвилин він вже був мертвий, — товстун знову