Білий попіл - Ілларіон Павлюк

— Нащо ти вдарив її сьогодні вранці? — запитав я.

— Є запитання важливіше, — сказав він і налив собі вина у келих. — Що ти такого наплів їй, аж нещасна жінка сторчма кинулась у вікно?

— Я?!

— А хто вибіг з її кімнати, перш ніж бабця вирішила політати?

Я ковтнув вина. Томашеві подобалося грати в карти… І, схоже, в наших розмовах карти завжди здавав він.

— Хто в маєтку працює на тебе?

— Ніхто, — Томаш реготнув і прикурив од свічки на столі. — Крім тебе, звісно.

— А щоб ти не діждав… — вихопилось у мене.

— Чого ж? — здивувався він. — Хіба в нас не спільна мета?

— Що ти знаєш про Настиних батьків? — запитав я. — У них були ще діти?

Томаш вмить перестав блазнювати і навіть насупився. Він торкнувся пальцем до губ і озирнувся.

— Тут, знаєш, невеличкий хутір, — мовив він пошепки, нахилившись до мене через стіл. — І всього лише одна Настя. Нащо всім знати?

— Отже, ти щось знаєш з цієї історії?

— Дивно, що й ти дізнався! Розтопив, значить, серце старої Марфи?

— Вона мало що встигла розповісти… — я знову ковтнув вина і відхилився на спинку стільця.

І тут я помітив, як хтось мені помахав. Я придивився. В кутку за столиком сидів Іван — товстун із родимкою, який на поминках умовляв мене рятувати свою душу. Томаш, перехопивши мій погляд, теж обернувся, та Іван встиг опустити очі, втупився в стільницю.

— Гаразд, не дмись, — сказав Томаш. — У нас набагато більше спільного, ніж тобі здається.

— Що спільного? — спитав я, хоч заледве стримувався, щоб не послати цього зайду під три чорти.

— На все свій час.

— А мені чомусь видається, що цей час якраз настав. І почни з розповіді про мій хрестик.

— А що з ним? — вдаючи стривоженість, стрепенувся Томаш. — Ти знову його загубив?

Я мимоволі торкнувся грудей, намацав хрестик.

— Де ти його взяв, Томаше?

Він затягнувся, випустив цигарковий дим, примружився, та не відповів.

— Коли я отямився в циганському таборі, його вже не було. Потім… У своїх спогадах… Я пригадую його. Пригадую, як дарую його якійсь дівчині. Але…

— Що ти з нею зробив? — раптом запитав Томаш.

— З ким?

Його запитання прохромило мені груди крижаним вістрям, і я відчув тупий холодний біль у серці.

— Облиш, Тарасе! Мені ж ти можеш довіряти! — сказав Томаш із дружнім докором у голосі.

А потім нахилився до мене близько-близько й прошепотів:

— Я знаю, як це: вбити того, кого любиш.

На цьому мені урвався терпець. Я загилив кулаком по столу так, що на мене витріщилася добра половина людей у шинку. Та мені було байдуже.

— Хто ти? — запитав я Томаша, нахилившись через стіл до його обличчя. — Ти знав мене в тому житті, що я його не пам’ятаю? Тому ти втягнув мене в цю історію? В яку гру ти граєш?

— Ти все пригадаєш, — сказав Томаш. Він, мабуть, нарешті второпав, що я заледве стримуюся. — Обіцяю тобі. Справді. Та спершу ти закінчиш те діло, заради якого приїхав. Така буде наша з тобою угода. Присягаюся, що не порушу її!

— На дідька мені здались якісь угоди з тобою?!

— Бо тільки я можу допомогти тобі повернути двадцять років твого життя! Не доведеш свій розслід до кінця — і з тобою назавжди лишаться тільки жалюгідні обривки спогадів. А ти навіть не згадаєш її ім’я!

Наливши собі повний келих вина, я вихилив його одним духом. В Томашевих очах я бачив розуміння й навіть співчуття.

— Ти кохав її? — раптом запитав він.

Я не очікував такого запитання. Та гнів минувся, і я не бачив сенсу відмовчуватися.

— Понад усе життя, — відповів я. — Це єдине, що я про неї пам’ятаю.

Томаш узяв зі столу загаслий недопалок самокрутки і знову прикурив його від свічки.

Підійшов шинкар.

— Як вам засмакувало наше вино?

— Дуже добре.

— Це для вас, — тихо сказав господар, нахилившись, і непомітно тицьнув мені в руку якийсь папірець.

— Радий чути, — голосно додав він і повернувся за шинквас.

Я глянув на Томаша й побачив, що він свердлить мене поглядом.

— Від кого записка? — запитав він безцеремонно.

Я не відповів, а лише мовчки розгорнув папірця.

Нервовим, нерівним почерком там було написане таке:

«Пане Білий! Не можу підійти до вас, бо ви прийшли не сам, розмова ж ця не для чужих очей та вух. Приходьте сьогодні вночі, будь-коли, як тільки зможете вирватися, в дім біля церкви — той, на якому флюгер у вигляді риби. Собаку я прив’яжу, тож одразу заходьте. Якщо можете, візьміть усе необхідне, щоб більше не повертатися в маєток. Ідеться про ваше життя або смерть».

І ще — підпис.

«Ваш приязний друг Іван».

Томаш очікувально дивився на мене. Я всміхнувся на всі тридцять два й, поглянувши йому просто в очі, сказав:

— Чистий папірець, уявляєш?

Й одразу підніс записку до полум’я свічки. Томаш кивнув:

— Мені весь час передають пусті записки.

Він підняв свій келих і спорожнив його трьома великими ковтками.

— Та все ж таки, — сказав він, підводячись, — ти б попередив автора, що стара Марфа сьогодні вже намагалася тобі все розказати. І чим все скінчилося?

Він зайшовся дивним, трохи моторошним сміхом. Потім загасив цигарку об край столу біля мене і, не зронивши більше й слова, пішов.

Я пошукав очима Івана, але за його столиком уже сиділи якісь інші люди. Котелок дудлив черговий келих пива. Що ж… Може, щось з того і буде… Я хлюпнув собі ще трохи вина й цідив його, повільно ковзаючи поглядом від столу до столу. Підійшов шинкар. Прибрав недопалок і запитально поглянув на Томашів келих.

— А ваш друг…

— Уже пішов, — сказав я.

Шинкар кивнув і забрав келих. Він приходив ще раз чи двічі — пересвідчитися, чи все гаразд. Я кожного разу казав, що краще й бути не може, а потім перевіряв, як там мій Котелок. Нарешті я дочекався: впоравшись із пивом, Котелок підтюпцем поспішив до виходу. Я боявся, що до нього ще хтось пристане за компанію, та мені пощастило.

Я вдав, що цілковито занурився у свої думки й випари токайського, примружив очі та відхилився на спинку стільця, аж поки почув, як гупнули вхідні двері. Тут-таки підвівся й, залишивши на столі гроші, попрямував до виходу. Не дуже швидко, щоб не наздогнати Котелка передчасно, але й не аж так повільно, щоб утратити таку нагоду.

Ніч була напрочуд тиха. Коли я м’яко відчинив двері, Котелок уже завернув за ріг корчми. Беззвучно їх причинивши, пішов за моїм візницею.

Тугий струмінь зблискував у місячному світлі й щезав у темному проваллі. Котелок, натхненний дзюрчанням, насвистував собі під носа якусь недоладну мелодію. Я прийшов саме вчасно. Швидко скинувши чоботи, беззвучно підкрався до нього по настилу, став за спиною. Він почув мене в останню мить і хотів було обернутися, але я штовхнув його всім тілом, пробубнівши щось на кшталт: «Простіть великодушно…» — чого ще можна було чекати від якогось завсідника шинку, що трохи перебрав?

— Гоп! — чомусь вигукнув Котелок, марно намагаючись втримати рівновагу. — Гоп-гоп!

Здається, я ще встиг промимрити якісь вибачення, коли він красиво змахнув руками й полетів шкереберть.

Узувшись, я вибіг на вулицю й рушив у той бік, де чорніли на тлі зоряного неба церковні бані.

В опівнічній хутірській тиші, з якою відчайдушно боролися тільки цвіркуни, церква справляла похмуре, ба навіть лиховісне враження. Намагаючись лишатися в густій тіні