Бар «Когут» - Джон Гришем

— Ти в курсі, що за останній рік мільйон студентів оголошено неплатоспроможними? — додав Тодд.

Зола знизала плечима: чи то знала, чи то ні.

— Отже, — вів далі Марк, — у нас є дев’ять-десять місяців, доки нас не оголосять неплатоспроможними. І за цей час ми всіх на шматки порвемо нашою фірмочкою й заробимо купу грошей.

— Але неплатоспроможність — це невиконання обов’язків, гарантований судовий позов, який ви не в змозі оскаржити,— зауважила Зола.

— Це якщо вони нас знайдуть, — заперечив Тодд. — Мій консультант працює у філадельфійській потогонці. Маркова — в Нью-Джерсі. Забув, а твоя де?

— У Чеві-Чейзі.

— Так, трохи ближче, але все одно ти будеш у безпеці. Річ у тім, що в нас інші імена, інші адреси. Вони віддадуть наші справи до якоїсь другорядної фірми, власник якої, безсумнівно, Гайндс Реклі, і ті відкриють справу. Подумаєш! Вони судяться із студентами як навіжені, а толку нуль.

— Зруйнують твою кредитну історію.

— Яка ще кредитна історія? Вона й без того зруйнована неможливістю сплатити борги. Навіть знайшовши чесну роботу, яким бісом ми повернули б усе, що винні?

Підійшов офіціант, і Марк замовив тарілку начос. Коли той пішов, Зола промовила:

— До чого ж вишуканий обід.

— Дякуємо за комплімент. Це за рахунок фірми, — усміхнувся Тодд.

Зола все ще тримала в руці бізнес-картку. Глянувши на неї, вона спитала:

— А звідки взялись імена?

— Із телефонного довідника, — відповів Марк. — Звичайні, повсякденні імена. Я — Марк Апшо і маю підтверджувальні документи. Він — Тодд Лейн, просто черговий невибагливий адвокат, яких повно на вулицях.

— А хто такий Паркер?

— Це ти, — сказав Тодд. — Зола Паркер. Ми подумали, що нашій фірмочці не завадить трохи розмаїтості, тому додали тебе як середнього компаньйона. Всі рівні, ти ж розумієш. Три рівноправні компаньйони.

— Три рівні облудники, — промовила вона. — Вибачте, але це безумство.

— Так і є. Але набагато безумніше навіть думати про те, щоб замакітритися в Фоґґі-Боттомі, закінчити його в травні, не маючи роботи, а потім зубрити, готуючись до адвокатського іспиту. Погодься, Золо, до такого ти морально не готова. Як і ми. Отож ми зробили свій вибір.

— Але ж ми майже закінчили юридичну школу, — сказала вона.

— Ну то й що? — відповів Марк. — Ну, закінчиш ти її з нікому не потрібним дипломом. Ще один аркуш паперу, люб’язно наданий Гайндсом Реклі та його «фабрикою дипломів». Золо, нас втягнуто в облуду епічних масштабів. Ґорді був правий. Ми не можемо просто плисти за течією і надіятися на диво. Принаймні дамо здачі.

— Нікому ти здачі не даси. Просто нагнеш платників податків.

— Платників податків нагинають Конгрес і Міносвіти. І, звісно, Реклі, який уже нашкріб луски з наших гузен.

— Але ми самі вирішили позичити гроші. Ніхто нас не силував.

— Правильно, але гроші нам позичили оманливим шляхом,— сказав Марк. — Коли ти тільки почала навчатися в юридичній школі, ти повірила б, що одного чудового дня ми будемо сидіти отут із цілою горою боргів і без роботи? Ні, дідько б їх ухопив. Нам тоді малювалася більш райдужна картина. Береш гроші, отримуєш диплом, проходиш іспит і йдеш працювати за чудовим фахом, який дасть змогу із легкістю розплатитися з усіма боргами.

Офіціант приніс чергову порцію напоїв. У розмові виникла пауза — вони пили, втупившись у стіл.

— Це видається надто ризикованим, — тихо зауважила вона.

Марк і Тодд кивнули, погоджуючись. Марк сказав:

— Так, ризики є, але ми розглядаємо їх як не дуже суттєві. По-перше, нас можуть спіймати на тому, що ми практикуємо без ліцензії. Але за таке не вбивають. Надають по руках, заплатимо невеликий штраф і рухаємося далі.

— Ми дослідили це питання, — додав Тодд. — Практика без дозволу — не таке вже й незвичне явище. Бува, ловлять, і, до речі, трапляються доволі цікаві випадки, але ще нікого не запроторили до в’язниці.

— Це має мене заспокоїти?

— Атож. Дивись, Золо, згідно з нашим планом, якщо хтось нас запідозрить і донесе або, скажімо, на порозі з’явиться асоціація адвокатів округу Колумбія з купою питань, ми просто зникнемо знову.

— І це має заспокоїти мене ще більше?

Марк не звернув на це уваги й вів далі:

— По-друге, є ризик, що через невиконання зобов’язань стосовно боргів наше й без того скрутне життя стане ще скрутнішим.

Принесли начос, і всі почали їсти. Двічі відкусивши, Зола витерла очі серветкою і вони зрозуміли, що вона плаче.

— Слухайте, хлопці, — промовила вона. — Я не можу залишатися у своїй квартирі. Щоразу, коли я бачу двері Горді, мене трусить. У вівторок його рідні вивезли речі, і я зайшла туди й сиділа там у темряві. Мені конче потрібно переїхати. Куди завгодно.

Вони кивнули і, переставши їсти, приклалися до трунків.

— І ще одне, — додала Зола. Вона глибоко зітхнула, знову витерла очі й розповіла історію студентки з Техасу, до кімнати в гуртожитку якої вдерлися серед ночі імпівці. Її відправили в Сальвадор, де вона возз’єдналася із сім’єю нелегальних іммігрантів, яких депортували місяцем раніше. Але річ у тім, що та студентка народилася в США, тобто була повноправною громадянкою. Але всі її апеляції бюрократи відклали на безрік.

Зола розповіла їм, що нарахувала з десяток випадків, коли громадяни США потрапляли в імпівські тенета, після чого їх депортували. І кожен такий арешт траплявся після того, як інших членів сім’ї відправляли в центри утримання. Вона живе в постійному страху, і це дуже виснажує.

Марк і Тодд із співчуттям її вислухали. Коли вона закінчила й перестала плакати, Марк сказав:

— Ну, ми знайшли класну схованку, і там є кімната й для тебе.

— Де?

— Нагорі. Ми ділимо на двох діру на четвертому поверсі — слід додати, що ліфт відсутній, — а якраз під нами є ще дві кімнати. Мейнард каже, що ми можемо їх зайняти за досить розумну оплату.

— Хто такий Мейнард?

— Наш хазяїн, — пояснив Тодд. — Власник цього будинку.

— Це, звісно, не хороми, — сказав Марк. — Але буде місце, де можна хоч якось усамітнитись.

— Я не буду ділити з вами квартиру, хлопці.

— Та ні, ми на четвертому поверсі,