Бар «Когут» - Джон Гришем

Вони розмовляли двадцять хвилин і після дзвінка вона знову занепала духом. Заняття в юридичній школі тепер здавалися чимось несуттєвим. Вона ходила туди, оманена мрією стати адвокатом і боротися, захищаючи свою сім’ю та інших іммігрантів. Тепер усе це не має значення, пусте заняття.

Вона зібрала невелику бібліотеку порадників і процесуальних норм стосовно іммігрантів і просиділа кілька годин онлайн, читаючи статті, блоги й урядові публікації. Вона була на зв’язку з кількома правозахисними групами та адвокатами, які надавали допомогу іммігрантам. Її досі лякало одне питання. ІМП у своїй жазі хапати й депортувати постійно припускалася помилок. Зола зібрала матеріали з випадками, коли під час зачисток були захоплені й вислані законнонароджені нащадки, громадяни США. Вона знала з десяток історій про те, як громадяни, чиї батьки не мали виду на проживання, теж були помилково марковані та видворені. І майже в кожному випадку незаконний арешт відбувався після того, як батьків поміщали в центр утримання.

Як одна із сім’ї утримуваних у центрі, вона почувалася самотньою і вразливою і знову почала боятися кожного стуку в двері.

У четвер вона вдягнулася в найліпше заради співбесіди в Міністерстві юстиції. Вакансій для початківців було багато, але й вимоги були суворі. Їй пощастило вже тому, що її запросили на співбесіду. Зарплата — 48 тисяч на рік — не зовсім така, про яку вона мріяла три року тому, але ті фантазії вже давно розвіялись.

Федеральний уряд створив програму амністії студентських боргів для молодих юристів, які працюють на державній службі. У програмі зазначалося, що студенти, які працюватимуть в будь-якому державному закладі місцевого, штатного або федерального рівня або в некомерційній установі, що офіційно визнана, виплачуватимуть лише десять відсотків від своїх річних зарплат упродовж десяти років, а решту боргу скасують. Це було спокусливим для багатьох студентів, зокрема з Фоґґі-Боттому, особливо в світлі млявого ринку праці в приватному секторі. Більшість обирали роботу в правових закладах, інші йшли вчителювати або вступали до Корпусу Миру.

Співбесіда відбувалася на цокольному поверсі адміністративної будівлі на Вісконсин-авеню, далеко від головного управління Міністерства юстиції біля Білого дому. Зола зайшла й відмітилась. Маленька приймальня була заповнена студентами останнього курсу, серед яких були й Фоґґіботтомці. Вона взяла номерок, постояла, поки не звільнився стілець, і ледве не втекла, коли її викликали. П’ятнадцять хвилин вона говорила з дратівливим невдахою з міністерства й не могла дочекатися, коли можна буде звідти піти.

З огляду на нестабільність її життя десять років — то задовгий строк для будь-яких зобов’язань.

15

У П’ЯТНИЦЮ її ЗАПРОСИЛИ на обід у бар «Когут» — місце, про яке вона ніколи не чула. Як сказав Тодд, вони з Марком бажають пригостити її вишуканою стравою. Одного погляду на це місце було достатньо, аби зрозуміти: щось намічається. Вони чекали на неї за столиком у кутку — обидва в нових костюмах, обидва неголені, з доглянутими борідками, в обох на писках химерні нові окуляри: на Маркові — круглі з роговою оправою, на Тодді — вузькі без оправи, в європейському стилі.

Вона сіла навпроти й запитала:

— То що відбувається?

— Ти ходила цього тижня на заняття? — поцікавився Тодд.

— Намагалася. Принаймні спробувала. А от вас я там щось не бачила.

— Ми кинули школу, — сказав Марк. — Настійно рекомендуємо й тобі.

— Це так п’янить, Золо, — додав Тодд. — Ніяких більше занять. Ніяких хвилювань про адвокатський іспит.

— Я слухаю, — промовила вона. — Де ви доп’яли ці костюми?

Офіціант приніс замовлені напої: пиво для хлопців, содова для неї.

— Це наш новий образ, Золо, — пояснив Марк. — Ми тепер адвокати й нам належить мати відповідний вигляд, хоча в нашому секторі він не конче має бути надто вишуканим. Фахівці з КСС, як ти знаєш, нечасто потрапляють на обкладинки глянцевих журналів штибу GQ.

— Зрозуміло. І хто ж це впаде в такий відчай, що найме вас?

— Ми заснували свою шарагу, — промовив Тодд. — Найняли самі себе. Юридична консультація «Апшо, Паркер і Лейн». — Він вручив їй нову бізнес-картку з назвою фірми, адресою і телефонним номером.

Вона глянула на неї, потім роздивилася уважніше й запитала:

— Ви, мабуть, жартуєте, так?

— Серйозніше нікуди, — заперечив Марк. — І ми наймаємо на роботу.

Вона глибоко зітхнула, повагом виставила перед собою обидві долоні:

— Гаразд. Більше нічого не питаю. Або розказуйте, що відбувається, або я піду.

— Нікуди ти не підеш, — сказав Тодд. — Ми переїхали з наших квартир, кинули школу, змінили імена і знайшли спосіб заробляти гроші. Ми збираємось називатися адвокатами, відшукувати в кримінальних судах клієнтів і брати в них гонорар, звісно, готівкою. І сподіватися на бога й чорта, що нас не спіймають.

— Нас не спіймають, — запевнив Марк. — Там сила-силенна таких, як ми, роблять те саме.

— Але вони всі ліцензовані, — нагадала Зола.

— Звідки ти знаєш? Ніхто не перевіряє. А клієнти й поготів. Вони завжди перелякані до смерті, приголомшені, їм і на думку не спаде спитати. Як-от ми не питали в Даррелла Кромлі в тюрмі.

— Це неправомірно, — не здавалася Зола. — Я не те щоби багато чого навчилася в Фоґґі-Боттомі, але знаю, що адвокатська практика без ліцензії протизаконна.

— Тільки якщо нас спіймають, — зауважив Марк.

— Авжеж:, ризик є, — додав Тодд. — Але це не важливо. У гіршому випадку ми просто вчергове зникнемо.

— А до того намолотимо готівки, — сказав Марк. — Звісно, неоподатковуваної.

— Ви з глузду з’їхали.

— Ні, насправді ми напрочуд кмітливі. Ми поза полем зору, Золо. Заховалися від орендодавця. Заховалися від позикових консультантів. Заховалися від усіх, кому заманеться нас відшукати. І робитимемо бабло.

— А ваші борги?

Марк відпив пива, витер рота й нахилився поближче:

— Ось як воно буде. Одного дня в школі зрозуміють, що ми її кинули, але нічого не робитимуть. Найавторитетніші юридичні школи повідомляють про таке в Міносвіти, а потім торгуються про те, яка частина виділених на навчання коштів буде повернута. Закладаюся, що Фоґґі-Боттом нічого повертати не захоче, а тому там просто замовчуватимуть нашу відсутність на заняттях, аби залишити собі всі гроші. Ми зв’язуватимемось електронною поштою з нашими консультантами, створюючи в них враження, що ми досі ходимо до школи. Випуск у травні, і, як тобі відомо, ми повинні погодитися з