Бар «Когут» - Джон Гришем

— Що?! Це вони так жартують, чи що?!

— Що там таке? — перелякано спитав Тодд.

— Мене тільки-но звільнили! Мене звільнено!

— Бути не може, — сказала Зола.

— Так! Це від Еверетта Болінга, перепрошую, М. Еверетта Болінга, форменого засранця, керівного компаньйона «Несе Скелтон». Тільки послухайте. Він пише: «Шановний пане Фрейжере! Сьогодні відбулося злиття нашої фірми з лондонською юридичною фірмою „О’Мара і Сміт“. Ця хвилююча подія — сприятлива можливість для розширення і покращення обслуговування наших клієнтів. Водночас злиття потребує оптимізації нашого персоналу. Із жалем змушений повідомити Вам, що позицію молодшого юриста скасовано. Бажаємо Вам усього найкращого у Ваших починаннях. З повагою, М. Еверетт Болінг».

— І треба ж так вчасно, — сказав Тодд.

— Тобто мене звільнили раніше, ніж прийняли на роботу. Як вам таке?

— Мені дуже шкода, Марку, — промовила Зола.

— Еге, мені теж,— докинув Тодд. — Співчуваю, друже.

— Їм навіть забракло мужності сказати це в обличчя,— обурювався Марк. — Підло звільнили по електронній пошті.

— Ти справді здивований, Марку? — запитав Тодд.

— Звісно, здивований. А чому я не маю бути здивований?

— Тому що це зграя низькопробних лобістів, які надали тобі напівсире робоче місце без зарплати і умовно запропонували ще одне, якщо складеш адвокатський іспит. Ти ж сам казав і, до речі, неодноразово, що не довіряєш нікому на тій фірмі й що ніколи не почувався там добре. Там якесь зміїне кубло; зауваж, ти так сказав, не я.

Марк глибоко зітхнув, відклав телефон, допив пиво, зібгав бляшанку й кинув на підлогу. Видер із пакунка нову, відкрив і добряче до неї приклався. Тодд теж допив своє пиво й попрохав:

— Дай і мені.

Відкривши бляшанку, він підняв її та проголосив:

— Будьмо! Ласкаво просимо в світ безробітних!

— Будьмо! — долучився Марк, і вони цокнулись бляшанками.

Через милю-другу він порушив мовчанку:

— Насправді я й не збирався там працювати.

— Молодчина!— сказав Тодд. Зола невідривно дивилася на нього у дзеркало.— Ти там почувався б ні в тих ні в сих,— вів далі Тодд.— Усі вони — зграя покидьків, самовдоволені дурні, що ненавидять свою роботу. Ти сам це казав.

— Знаю, знаю. Але кортить подзвонити Рендаллові, моєму куратору, і просто послухати, як він бекатиме й мекатиме.

— Гарантую, що він скине твій дзвінок. Заб’ємось?

— Програю.

— Годі вже, — втрутилась Зола. — Не витрачай сили.

— Із низки причин мені й так останніми днями бракує сил, — сказав Марк. — Мій молодший брат-телепень ось-ось загримить кайданами, так йому й треба, але мені шкода матері. Потім втрата Горді. Тепер ще нас паплюжать за його самогубство. Сім’ю Золи загребли й кинули за ґрати чекати депортації. І тепер отаке. Крім того, вважається, що ми кудись усе це відсунемо і притьмом побіжимо до школи завершувати освіту, щоб наступні два місяці пекельно готуватись до адвокатського іспиту, і все заради працевлаштування і хоч якогось заробітку, аби можна було розпочати виплату боргів, що насправді навіть неможливіше, ніж здається, хоча, трясця, і так здається, що неможливіше вже й нікуди. Так, Золо, люба, я геть утомився. А ти ні?

— Я вкрай виснажена, — відповіла вона.

— Отже, нас троє таких,— додав Тодд.

Вони знизили швидкість, проїжджаючи містечко Бойс. Коли воно залишилося позаду. Марк запитав:

— А ви що, справді збираєтеся в понеділок на заняття? Я — ні.

— Ти кажеш це вдруге, якщо не втретє, — зауважила Зола.— Якщо ти не збираєшся йти на заняття, то які в тебе плани?

— Немає в мене жодних планів. Буду жити сьогоднішнім днем.

— Гаразд, а що ти робитимеш, коли зі школи почнуть надзвонювати? — спитав Тодд.

— Не буду відповідати.

— Гаразд, тоді вони запишуть тебе у відсутні, повідомивши про це твоїх акул-позикодавців, і ті чимдуж накинуться на тебе, зачувши кров.

— А якщо не знайдуть? Що як я зміню телефонний номер і переїду до іншої квартири? Не важко зникнути в двомільйонному місті.

— Уважно тебе слухаю, — промовив Тодд. — Отже, ти почав ховатися. А як із роботою, з грошима, усілякими іншими клопотами?

— Я уже все обміркував,— відповів Марк і приклався до бляшанки.— Можливо, знайду роботу бармена, за готівку, звичайно. Або офіціанта. А може стану фахівцем із керування в стані сп’яніння, як отой відразливий тип, якого ми зустріли минулої п’ятниці в центральній тюрмі. Як там його?

— Даррелл Кромлі, — підказала Зола.

— Б’юся об заклад, Даррелл загрібає сотню тисяч на рік, нав’язуючи свої послуги. І все готівкою.

— Але ж у тебе немає ліцензії, — зауважила Зола.

— А ми питали Даррела про ліцензію? Авжеж, ні. Він назвався адвокатом. На його бізнес-картці написано, що він адвокат, тому ми вирішили, що він має ліцензію. А він із тим же успіхом може бути продавцем вживаних машин, який за сумісництвом підробляє у в’язниці.

— А як щодо слухань у суді? — спитала Зола.

— Ти хоч раз була в міському суді? А я був і бачив той цирк. Там швендяють сотні таких дарреллів кромлі, полюючи на злочинців-неофітів, аби злупити з них гонорар, а потім бігають туди-сюди по залах, у яких куняють із нудьги судді, й усі ці судді, діловоди й решта в залах суду просто впевнені, як-от ми тоді, що ті швенді в дешевих костюмах — справжнісінькі адвокати. Трясця, та в цьому місті сто тисяч адвокатів, і ще ніхто ніколи не зупиняв когось, щоб запитати: «А ти точно адвокат? Покаж ліцензію».

— Здається, пиво вдарило тобі в голову, — сказав Тодд.

Марк усміхнувся в дзеркало Золі.

13

ПЕРШИЙ ДЕНЬ ЗАНЯТЬ СЕМЕСТРУ означав гроші. Міністерство освіти перерахувало Фоґґі-Боттому по двадцять дві тисячі п’ятсот доларів за кожного студента на навчання і ще по десять тисяч на прожиток. Школа негайно перерахувала більшу суму за навчання своїм власникам — «Бейтріум Груп», а студентам вручила чеки на особисті витрати. У Відділі фінансової допомоги цього дня було пожвавлення — зголоднілі за готівкою студенти чекали на своє в довгих чергах.

Марк із Тоддом пропустили заняття і дочекалися своєї черги близько п’ятої, під закриття. Із двадцятьма тисячами в кишенях вони повернулися в шинок, який знайшли на вихідних. Бар «Когут» містився на Флорида-авеню в районі Ю-стрит, оддалік від