Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

– Ніщо не вічне, Дітар. Все що народжується – помирає. Це життя. Якщо помре наше покоління, то народиться інше. Помре наступне – народиться ще одно. Навіть, якщо материки будуть знищені, або навіть, вся планета, то всесвіт все одно продовжить існувати.

Нарешті Дітар зрозумів його думку. В його баченні кожна цивілізація, що померла, залишала знання для наступної, що б вони могли існувати.

– Одже, безсмертя все ж існує. – Вимовив тихо чернець, спускаючись зі сходинок.

– Так, але не в тому вигляді, в якому ми думаємо.

Ханой і Дітар повернулися та сіли за стіл. Рада знову була у повному складі. Спори були відкладені убік. Рішення треба було прийняти сьогодні. Ханой заговорив першим.

– Смерть Соломона – була рівносильна оголошенню війни. Війни, яка нікому не була потрібна. Але минула війна захопила всі куточки планети і нікого не залишила байдужим. Хоча пройшло вже більше місяця, з часу останнього переможного бою, та для довгоживучих людей, що населяли цей світ, спогади були все ще свіжі в пам'яті.

– Ви хоч пам'ятаєте, через що воюєте? – Запитав Дітар.

– Багато хто вже не пам'ятає, а ті, хто пам'ятають, мовчать щоб уникнути повторення цієї історії. Це була війна всіх проти всіх, але особливо відрізнилися люди – ящери, вони змогли захопити півсвіту, і зупинити їх було дуже не просто. Нам вдалося їх перемогти, але тоді загинуло дуже багато людей, та і не тільки людей.

– Але історію пишуть переможці, і ви зробили все можливе, щоб виставити супротивників вселенським злом. І вам це вдалося. Багато хто зневажає їх, але, ще більша кількість людей боїться. На щастя для людей, війна грунтовно пошарпала сторону супротивника.

Один з воєначальників теж вирішив підтримати розмову.

– Кажуть, що першим Царем Світу був Давид, який говорив, що сам Бог побажав зробити його пастухом народу. – Чоловік говорив стримано, погладжуючи свої вуса. – Він неодноразово посилав своїх вірних людей до Тибету, тому що вірив, що саме там, в серці священної гори, покояться тіла всіх вчителів. Його друга експедиція безслідно зникла в горах. Але хто знає, може світ, ще не готовий до відкриття таємниці Підземної країни. Адже подібні легенди існують абсолютно у різних народів.

Він шукав знання, що допомогли б здолати ящерів, але зазнав поразки. Чому ж ми думаємо, що зможемо здолати їх?

– Так, Давид не знайшов знань, які шукав. Більше ста років ми вивчали Шамбалу і її таємниці. Відповідь стала набагато ближча, чим раніше.

Відповідь Ханоя не сильно задовольняла воєначальника. Він сидів, склавши руки на грудях, і з важливим видом поглядав на своїх сусідів.

– Все одно, є в нас знання, як зупинити рептилоїдів або ні. – Продовжував Ханой. – Відмовитися від війни ми не можемо. Війні бути, а ось як в ній брати участь…

– У війні треба воювати, а не брати участь. – Закричав Агіас.

Ханой розумів, що нашестя воїнів Сарафа не зупинити, і війна обіцяє бути кровопролитною. Він не хотів знову піднімати суперечку і тому був стриманий у своїх виразах.

– Зараз світ розділився на дві половини. – Почав Побідоносець. – Підземне Море розділяє людей і рептилоїдів.

– Тому треба пливти туди! – Різко встав з місця Дітар. – Вони не повинні перепливти на нашу сторону. Їх місце там, там вони хай і гинуть.

Ханой видихнув.

– Характер – це все для чоловіка. – З посмішкою вимовив Ханой.

Він повинен був вибрати гідну людину, здатну витримати навіть пекло. Дітар йому подобався, він вважав, що той досяг межі безстрашності. Його впевненість і рішучість були заразливими.

–Звикни до думки, що ти її більше не побачиш. – Сказав Ханой, і у відповідь почув удар по столу.

– Досить вже переливати з пустого в порожнє. – Ляснув долонею об стіл чернець.

Члени Братства з цікавістю подивилися на Дітара. Його характер не дозволяв здаватися. Він стоїть перед Ханоєм і почуває себе з ним рівним. Ченцям це подобалося.

– Якщо ти так хочеш пливти, то пливи. – Сказав йому Ханой.

Дітар подивився на нього, а потім на тризубець, що лежав перед Ханоєм на столі.

– Я попливу. Думаю, ти вчинив би так само, якщо б ящери викрали Ануш.

Почувши ім'я коханої, Ханой змінився в обличчі. Спогади досі заподіювали йому душевний біль, але він переборов себе і сказав:

– Море занадто небезпечне. Переплисти його не так легко, як ти думаєш. Воно завжди і скрізь мстить тим, хто забирає в нього те, що належить по праву лише йому.

– Є хоч одна людина в цьому величезному світі, з яким ти можеш розділити всю свою радість і біль? – Лише запитав його Дітар.

– Ні. – Відповів Ханой.

– А в мене – все ще є. – Крикнув Дітар.

Ханой прекрасно розумів почуття ченця, але як Цар Світу, він не міг його просто послати на загибель.

– Любов і вірність понад усе? – Тихим і спокійним голосом запитав Ханой.

– Так. – Твердо відповів Дітар.

В Ханоя більше не було аргументів, щоб переконати ченця.

– Якщо надумав, то пливи один.

Дітар підійшов до Ханоя і взяв зі столу артефакт. Важка зброя змусила руку ченця напружитися.

– Я забираю тризубець. – Заявив чернець і відійшов убік.

Ханой дивився на нього суворим поглядом, але через кілька хвилин зітхнув. Впертість Дітара перемогла.

– Бери. І бери будь-який корабель. Якщо я не можу тебе відмовити, то спробую допомогти.

– За корабель дякую. – Сказав Дітар і посміхнувся. – Але він без капітана не попливе.

Ханой замислився на кілька секунд, а потім відповів:

– Є один капітан, який зможе добратися до того берега.

Дітар напружився.

– Але на нього не розраховуй. Його якраз сьогодні повинні стратити.

– Хто він? – Запитав з нетерпінням чернець.

Ханой розплився в посмішці і зробив паузу. Він окинув поглядом всіх присутніх. Всі до останнього спостерігали за ними. Побідоносець обернувся до Дітара і повільно вимовив ім'я.

– Сатана!

Глава 74

"Труднощі загартовують ченця і демонструють все, на що він здатний". Заповідь Сімдесят четверта. Кодекс Братства тибетських ченців.

Пил, що літав по всьому місту, забивався в очі, в зношені чоботи і за комір сорочок. Він літав зі всіх боків, забарвлюючи волосся в сірий, попелястий колір. Люди збиралися навколо дерев'яної платформи, поступово заповнюючи вулицю і площу. Місцеві крамниці закрилися завчасно. Нерідкі безлади, влаштовані під час страт, приносили їм багато клопоту. Варта не стежила за порядком. Єдиним об'єктом її уваги був в’язень. Вони охороняли його, як до, так і після страти.

Бували випадки, коли збуджений