Мовчання ягнят - Томас Харріс

– Яких сліз? Чиїх?

– Сліз великих наземних ссавців, завбільшки з нас. Старе визначення молі – це «все, що поступово, тихо їсть, поглинає чи псує що-небудь». Щось руйнівне… То ви цим весь час займаєтеся – полюєте на Баффало Білла?

– Роблю що можу.

Пілчер провів по зубах язиком – той рухався за губами, наче кіт за фіранками.

– А ви коли-небудь вибираєтеся на бургери, чи пиво, чи на пристойне домашнє вино?

– Останнім часом – ні.

– А зараз зі мною не підете? Тут недалеко.

– Ні, але коли це все закінчиться, я пригощаю – і природно, що містер Роуден також може піти з нами.

– Нічого природного в цьому не бачу, – відповів Пілчер і біля виходу додав: – Сподіваюся, скоро ви розберетеся зі своєю справою, офіцере Старлінг.

Кларіс поспішила до машини, яка на неї чекала.

Арделія Мепп залишила для неї на ліжку пошту та половинку шоколадного батончика «Маундз». Мепп уже спала.

Старлінг перенесла свою портативну друкарську машинку до пральні, поставила її на поличку для одягу та заправила в неї аркуші з копіювальним папером. Дорогою до Куантіко вона встигла подумки систематизувати факти про Erebus odora, тому швидко впоралася зі звітом.

Потім вона доїла «Маундз» і написала Кроуфорду записку з пропозицією звірити список адрес, за якими отримують ентомологічні видання, з розкритими справами про напади – від ФБР та відділків із тих міст, які розташовані найближче до місць викрадень, а також зі справами про важкі та сексуальні злочини у Метро-Дейд, Сан-Антоніо, Г’юстоні та інших районах, де та міль найбільше поширена.

Також вона торкнулася іншої теми, яку довелося піднімати вже вдруге: «Спитаймо доктора Лектера, чому він вирішив, що злочинець почне знімати скальпи».

Вона віднесла записку нічному черговому і з вдячністю впала в ліжко. Денні голоси й досі шепотіли в її вухах – тихіше, ніж дихання Мепп із сусіднього ліжка. У вирі темряви вона побачила маленьке мудре обличчя молі. Ті осяйні очі колись дивилися на Баффало Білла.

Серед космічного похмілля, після відвідин Смітсонівського музею, до неї прийшла думка, яка стала кодою минулого дня: «У цьому дивному світі, половина якого занурена в пітьму, я маю впіймати істоту, що живиться слізьми».

Розділ 15

У Східному Мемфісі, штат Теннессі, Кетрін Бейкер Мартін і її ліпший хлопець сиділи пізно ввечері в нього на квартирі, дивилися кіно по телевізору та покурювали з бонґа, заправленого гашишем. Перерви на рекламу ставали довші й частіші.

– У мене є нямки, хочеш попкорну? – спитала вона.

– Я принесу, давай ключі.

– Сиди. Все одно треба перевірити, чи дзвонила мама.

Вона підвелася з дивану – висока молода жінка, ширококоста й тілиста, замалим не огрядна, з гарним обличчям і густим чистим волоссям. Вона знайшла своє взуття під кавовим столиком і вийшла надвір.

Цей лютневий вечір видався скоріше сирим, ніж холодним. Легкий туман, що прийшов від річки Міссісіпі, завис над паркінгом на рівні грудей. Просто над головою вона побачила старий місяць, блідий і тонкий, наче кістяний риболовний гачок. Від погляду в небо запаморочилося у голові. Вона рушила через автостоянку навпростець, неухильно прямуючи до своїх вхідних дверей, що виднілися за сотню ярдів[83] попереду.

Біля квартири Кетрін припаркувався коричневий вантажний фургон, став між будиночками на колесах та човнами на причепах. Вона помітила машину, бо та була схожа на фургони зі служби доставки, які часто привозили подарунки від її матері.

Коли вона проходила повз фургон, у тумані ввімкнулась лампа. Торшер із абажуром, який стояв на асфальті за фургоном. Під лампою було м’яке пухке крісло, обтягнуте ситцем у червоні квіти, великі червоні квіти, що цвіли в тумані. Складалося враження, неначе крісло зі світильником виставили напоказ у меблевого салону.

Кетрін Бейкер Мартін кілька разів кліпнула й пішла собі далі. Їй на думку спало слово «сюрреалізм», і винуватий у тому бонґ. З нею все гаразд. Хтось виїжджає або заїжджає. Виїжджає. Заїжджає. У Стоунгінджевих Віллах завжди хтось кудись переїжджає. У вікні її квартири колихнулася штора, і Кетрін побачила на підвіконні кота, який вигинав спину й терся боком об скло.

Вона тримала напоготові ключ і, перед тим як вставити його в шпарину, озирнулася. З багажного відсіку фургона вибрався чоловік. При світлі ліхтаря вона розгледіла, що одна його рука в гіпсі й тримається на перев’язі. Дівчина зайшла додому та замкнула за собою двері.

Кетрін Бейкер Мартін обережно визирнула з-за штори й побачила, як чоловік намагається занести крісло у фургон. Він обхопив його здоровою рукою та спробував підштовхнути коліном. Крісло перекинулось. Він його вирівняв, послинив палець і витер на ситці пляму від бруду з автостоянки.

Кетрін вийшла надвір.

– Я вам допоможу, – промовила вона з правильною інтонацією – чемно й не більше.

– Правда? Дякую. – Дивний, напружений голос. Акцент не місцевий.

Торшер підсвічував його обличчя знизу, викривляючи риси, але Кетрін добре роздивилася його тіло. На чоловікові були випрасувані штани кольору хакі та якась жовто-коричнева сорочка, розстібнута на веснянкуватих грудях. На підборідді та щоках геть не було волосся – гладенькі, наче в жінки, а над вилицями, в тінях від лампи, зблискували маленькі цятки очей.

Він також її роздивився, Кетрін завжди це добре відчувала. Чоловіки часто дивувалися її розмірам, коли підходили ближче, і деяким вдавалося приховати подив краще за інших.

– Добре, – сказав він.

Чоловік відгонив неприємним запахом, і вона з огидою помітила, що до його жовто-коричневої сорочки пристали волоски, такі завиті, на плечах і під пахвами.

Підняти крісло в низький фургон було досить легко.

– Просунемо його вперед, ви не проти?

Він заліз усередину та прибрав якийсь непотріб – широкі неглибокі піддони, куди зливають машинну оливу, та маленьку ручну лебідку, яку називають підйомником для домовин[84].

Вони штовхали крісло вглиб фургона, поки воно не стало за переднім сидінням.

– У вас чотирнадцятий? – спитав він.

– Що?

– Подасте мотузку? У вас під ногами валяється.

Кетрін нахилилася по мотузку, і чоловік опустив на її потилицю гіпс. Вона подумала, що вдарилася об щось головою, й підняла руку до забитого місця, коли гіпс знов опустився, потрощивши її пальці, що обхопили череп, і знову, цього разу за вухом, ціла низка ударів, і всі – не дуже сильні… Кетрін повалилася на крісло. Вона сповзла на підлогу фургона й застигла, лежачи на боці.

Якусь мить чоловік дивився на неї, а потім зняв з руки гіпс і перев’яз. Він хутко заніс лампу у фургон і зачинив