Мовчання ягнят - Томас Харріс

– Тридцять мільйонів комах, ще й павуки на додачу. Тільки не мішайте павуків із комахами, – порадив охоронець. – Павукові люди через це просто казяться. Вам туди, в той кабінет, де горить світло. І не намагайтеся вийти звідси самостійно. Якщо вони не запропонують провести вас до виходу, зв’яжіться зі мною за цим номером через комутатор. Я по вас прийду.

Охоронець віддав Старлінг картку й пішов.

Вона опинилася в самому серці кафедри ентомології, у круглій залі високо над величезним опудалом слона. В одному з кабінетів горіло світло, а двері були прочинені.

– Час, Пілчу! – Чоловічий голос бринів від хвилювання. – Ходи вже. Час!

Старлінг зупинилася на порозі. За лабораторним столом сиділи двоє чоловіків і грали в шахи. Обом було близько тридцяти, один чорнявий і худий, другий пухкенький, з жорстким рудим волоссям. Здавалося, всю їх увагу захопила шахова дошка. Якщо вони помітили Кларіс, то не показали цього. Якщо помітили, що дошкою повільно йде велетенський жук-носоріг, кривуляючи між фігурами, то також не дали знаку.

Тоді жук заповз за край дошки.

– Час, Роудене, – вмить сказав худий.

Пухкенький зробив хід слоном і одразу ж розвернув жука та пустив його чалапкати в зворотному напрямку.

– Якщо жук укоротить собі дорогу, звернувши з дошки, то час усе одно закінчиться? – запитала Старлінг.

– Авжеж, закінчиться, – голосно відповів пухкенький, не підводячи голови. – Авжеж, закінчиться. А ви як граєте? Женете його через усю дошку? З ким ви граєте, з лінивцем?

– Я привезла зразок, з приводу якого телефонував спеціальний агент Кроуфорд.

– Не доберу, чого ж ми не чули вашої сирени, – сказав пухкенький. – Ми тут цілу ніч чекаємо на якогось жука, щоб ідентифікувати його для ФБР. Бо ж тільки на жуках і знаємось. Ніхто нічого не казав про зразок спеціального агента Кроуфорда. Нехай показує свій зразок особисто сімейному лікарю. Час, Пілчу!

– Я б залюбки долучилася до вашої гри, але якось іншим разом, – сказала Старлінг, – бо справа термінова, тож перейдемо до неї просто зараз. Час, Пілчу!

Чорнявий озирнувся до Старлінг і побачив, що вона стоїть із валізою, похилившись на одвірок. Він поклав жука в коробку на шмат трухлявого дерева та прикрив його листям латуку.

Коли він підвівся, стало видно, який він високий.

– Я Ноубл Пілчер, – сказав він. – Це Альберт Роуден. Вам потрібно ідентифікувати комаху? Будемо раді вам допомогти.

У Пілчера було довге привітне обличчя, але чорні очі трохи дивні й посаджені надто близько, одне око трохи косило, і через це світло відбивалося в ньому під іншим кутом. Він не запропонував потиснути руки.

– А ви?..

– Кларіс Старлінг.

– Поглянемо, що ви нам принесли.

Пілчер підніс склянку до світла. Роуден підійшов подивитися.

– Де ви таке добули? Невже встрелили своєю пушкою? А його матусі не бачили?

Старлінг спало на думку, що Роудену не завадило б отримати добрячого стусана ліктем у щелепу.

– Ш-ш-ш, – сказав Пілчер. – Розкажіть, де ви його знайшли. Воно на чомусь висіло – на гілочці чи листочку – або лежало в землі?

– Зрозуміло, – відповіла Старлінг, – вам нічого не пояснили.

– Завідувач попросив нас лишитися після роботи та ідентифікувати жука для ФБР, – сказав Пілчер.

– Наказав, – зауважив Роуден. – Наказав нам лишитися після роботи.

– Ми постійно цим займаємось для митниці та відділу сільського господарства, – відповів Пілчер.

– Але не посеред ночі, – відказав Роуден.

– Я маю розповісти вам дещо стосовно кримінальної справи, – заговорила Старлінг. – Так можна робити, якщо ви не розголошуватимете інформацію, поки справу не буде розкрито. Це важливо. Від цього залежать людські життя, і то не просто слова. Докторе Роуден, ви можете мені серйозно пообіцяти, що збережете таємницю?

– Я не доктор. Треба десь розписатися?

– Ні, якщо ви вмієте тримати слово. Розпишетеся за зразок, якщо схочете його залишити, ось і все.

– Звісно, я вам допоможу. Я ж не безсердечний.

– Докторе Пілчер?

– Це правда, – сказав Пілчер. – Він не безсердечний.

– Таємниця?

– Ніхто не дізнається.

– Пілч також поки що не доктор. Ми з ним на одному науковому щаблі. Але зауважте, що він дозволив вам так його називати. – Роуден торкнувся підборіддя пучкою вказівного пальця, наче підкреслював своє осудливе зауваження. – Розкажіть нам усе в деталях. Речі, які здаються неважливими вам, можуть мати велике значення для експерта.

– Цього жука знайшли за м’яким піднебінням убитої. Я не знаю, як він туди потрапив. Тіло дівчини виловили в річці Елк у Західній Вірджинії, і вона померла не більш ніж кілька днів тому.

– Це Баффало Білл, я чув по радіо, – сказав Роуден.

– Але ж ви не чули по радіо про комаху? – запитала Старлінг.

– Ні, але там сказали, що в річці Елк, – то ви тільки сьогодні звідти повернулися й тому так пізно приїхали?

– Так, – відповіла Старлінг.

– Ви, мабуть, утомилися, хочете кави? – запропонував Роуден.

– Ні, дякую.

– Води?

– Ні.

– Кóли?

– Щось не хочеться. Нам необхідно дізнатися, де тримали цю жінку та де її вбили. Ми сподіваємось, що цей жук має якесь особливе середовище існування, чи поширений на певній території, чи спить на якомусь конкретному дереві, – ми хочемо дізнатися, звідки ця комаха. Тобто деталь, яку знатиме тільки він і за якою ми зможемо розпізнати фальшиві зізнання. Він убив принаймні шістьох. Час нас їдьма їсть.

– Гадаєте, він утримує в полоні іншу жінку – просто зараз, цієї хвилини, поки ми роздивляємося його жука? – поставив Роуден запитання «в лоб». Його очі були широко розчахнуті, рот роззявлений.

Старлінг зазирнула йому до рота, і на секунду щось спливло в її спогадах.

– Я не знаю.

Напруга в голосі, ось воно.

– Я не знаю, – повторила вона, пом’якшивши тон. – Він знову когось уб’є, щойно випаде нагода.

– Отож, і ми не будемо втрачати нагоди, – сказав Пілчер. – Не хвилюйтеся, ми до цього здібні. Ви потрапили в надійні руки, кращих не знайти.

Тоненьким пінцетом він дістав коричневий предмет зі склянки і виклав його під світло на білий аркуш. Навів на нього збільшувальне скло на гнучкій підставці.

Комаха була довгастою та скидалася на мумію. Її вкривала напівпрозора оболонка, що повторювала форми, наче саркофаг. Кінцівки були щільно притиснуті до тіла, немов вирізьблений барельєф. Маленьке личко мало мудрий вигляд.

– По-перше, такі комахи зазвичай не потрапляють у людське тіло природним шляхом, та й у воді їх не знайдеш, хіба випадково, – сказав Пілчер. – Не знаю, що вам відомо про комах або скільки ви хочете про них почути.

– Скажімо так, мені не відомо ніц. Тому розповідайте все.

– О’кей, це лялечка, недорозвинена комаха в хризаліді – коконі, в якому вона