Гіркий сміх - Пер Валє

— Авжеж, — невдоволено сказав Єльм, — я теж так вважаю. Костюм зовсім брудний. Той хлопець жодного разу його не чистив і, здається мені, носив майже щодня й досить довго.

— Скільки?

— Може, й з рік.

— Ти ще щось маєш?

Єльм відповів не зразу. Він приберіг найважливіше наостанок і навмисне зволікав.

— Так, — врешті сказав він. — У спідній кишені його піджака знайдено крихти гашишу, а в правій кишені штанів — кілька грудочок з роздавленої таблетки прелюдину. Аналіз проб, взятих під час розтину, свідчить, що він був наркоман. — Єльм знов навмисне замовк. Мартін Бек не озивався. — А крім того, в нього була гонорея в активній стадії. За даними розтину.

Мартін Бек доповнив свої записи, подякував Єльмові й поклав трубку.

— Здалеку тхне дном, — сказав Кольберг.

Він стояв за спиною в Мартіна Бека й чув їхню розмову.

— Так, — мовив Мартін Бек, — але його відбитків пальців немає в нашій картотеці.

— Може, він чужоземець?

— Дуже можливо, — погодився Мартін Бек. — Та_що нам робити з цими даними? Чи не опублікувати їх у пресі?

— Ні, — сказав Меландер. — Але ми могли пустити їх між інформаторів і відомих наркоманів. Через службу боротьби з наркоманією. Нехай розходяться по всій окрузі.

— Гм, спробуй, — сказав Мартін Бек.

«Це все одно, що соломинка потопельникові», — подумав він. Але що вони ще могли вдіяти? Протягом останньої доби поліція влаштувала дві величезні облави серед так званого дна. З мізерним, наслідком, як і слід було сподіватися. Всі були підготовані до облави, за винятком тих, що вже зовсім пустилися берега. Десь із ста п'ятдесяти осіб, яких затримала поліція, більшість виявилися покидьками, що їх треба було б негайно помістити у відповідні заклади, якби там вистачало місць.

Таємне слідство досі не дало ніяких наслідків і ті, хто був зв'язаний безпосередньо з інформаторами серед світу темних елементів, були переконані, що там ніхто нічого не знає. Все начебто свідчило, що це було справді так. Ніхто не мав якоїсь вірогідної підстави переховувати злочинця.

— Крім нього самого, — сказав Гунвальд Ларсон, що завжди любив докидати зайві коментарі.

Їм лишалося тільки одне: використати весь матеріал, який вони вже зібрали. Спробувати знайти зброю і допитати всіх, хто хоч якось був зв'язаний з жертвами злочину. Ці допити провадили тепер свіжі сили, тобто Монсон і старший слідчий із Сундсвала Нордін. Гуннара Альберга не було змоги звільнити від його щоденних обов'язків і послати їм на допомогу. Зрештою це не мало значення, бо всі були переконані, що ці допити нічого не дадуть.

Час спливав, і нічого не відбувалося. Минав день за днем, із тих днів склався тиждень, тоді почався другий. Знов настав понеділок. Було четверте грудня, день святої Варвари. Надворі було холодно й вітряно, передсвяткова купівельна метушня дедалі збільшувалася. Нове поповнення нудилось і мріяло, коли воно опиниться вдома. Монсон тужив за лагіднішим кліматом південної Швеції, а Нордін — за здоровою північною зимою. Вони не звикли до великого міста, і їм було важко в Стокгольмі. Тут їм багато чого не подобалось, а особливо поспіх, тіснява й непривітність мешканців столиці. Як поліцейських їх дратувала повсюдна брутальність і розквіт дрібної злочинності.

— Не розумію, як ви витримуєте в цьому місці, — сказав Нордін.

Це був присадкуватий чоловік з кущуватими бровами й примруженими очима.

— Ми тут народилися, і нам здається, що скрізь так, — відповів Кольберг.

— Я оце їхав метро, — мовив Нордін, — і тільки від Альвіка до Фрідгемсплан зустрів щонайменше п'ятнадцять осіб, яких у нас у Сундсвалі поліція негайно б заарештувала.

— У нас замало людей, — сказав Мартін Бек.

— Я знаю, але…

— Але що?

— Чи ви помітили одну річ? Тут люди якісь залякані. Звичайні собі порядні люди. Коли спитаєш їх про щось чи попросиш сірника, кожен ладен утекти. Просто бояться. Не почувають себе впевнено.

— А хто тепер упевнений? — сказав Кольберг.

— Я не знав такого почуття, — мовив Нордін. — Принаймні за звичайних обставин. Але, мабуть, і я скоро почну боятися. Є для мене якесь доручення?

— Ми отримали дивну інформацію, — сказав Меландер.

— Про що?

— Про невпізнаного чоловіка з автобуса. Від однієї жінки з Гегерстена. Вона сказала по телефону, що поряд з її будинком є гараж, де сходяться чужоземці.

— Ну й що?

— Вони там часто зчиняли рейвах. Вона, звичайно, вжила не це слово. Сказала «галасували». І найбільше галасував один невисокий чорнявий чужоземець років тридцяти п'яти. Опис його одягу трохи скидається на той, що поданий у газетах. А від якогось часу його там не видно.

— Можна знайти тисячі людей, одягнених так, як той чоловік, — скептично мовив Нордін.

— Так, — погодився Меландер. — На дев'яносто дев'ять процентів можна бути певним, що ця інформація нічого нам не дасть. Вона така неточна, що, властиво, ні за що вчепитися. А крім того, жінка дуже вагалася. Та оскільки іншої роботи для тебе немає, то…

Він не доказав, а нашкрябав у записнику прізвище й адресу інформаторки і видер аркушик. Задзвонив телефон.

— На, — сказав він, простягаючи аркушик і водночас беручи трубку.

— Не можу прочитати, — заявив Нордін.

Письмо в Меландера було криве і, м'яко кажучи, невиразне, зовсім незрозуміле для сторонніх. Кольберг узяв папірець і приглянувся до нього.

— Клинопис, — нарешті мовив він. — Чи, може, давньоєврейське письмо. Чи це, бува, не Фредрік писав ті папіруси, що їх знайдено на дні Мертвого моря? Хоч ні, в нього б не вистачило кебети. Так чи інак, а однаково я його найкращий перекладач. — Він швидко переписав папірця і вручив його Нордінові, сказавши: — Ось на тобі зрозумілий текст.

— О'кей, я можу туди поїхати, — сказав Нордін. — Є якась машина?

— Є, але з огляду на вуличний рух