Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна - Гілберт Кійт Честертон
Під цією заміткою була прикріплена инша вирізка з газети, котра вийшла дещо пізніше. Заголовок сповіщав: «Сенсаційна втеча доньки мільйонера з каторжником». І трохи нижче: «Вона влаштувала костюмовану вечірку. Тепер вони переховуються…».
Містер Грейвуд Ашер підвів очі, та отця Бравна в кімнаті вже не було.
Голова Цезаря
Десь у Бромптоні або у Кенсінгтоні є нескінченно довга вулиця з високими будинками, більшість з яких незаселена; ця вулиця чимось схожа на ряд гробниць. А стрімкі сходи до темних вхідних дверей нагадують сходи до пірамід. У такі двері якось не поспішаєш стукати, побоюючись, що їх відчинить мумія. Та найбільш гнітюче враження залишається від сірих будинків, які зливаються в одну суцільну і безкінечну стіну. Подорожній, який йтиме цією вулицею, матиме враження, що йому вже ніколи не пощастить побачити просвіток або поворот. Та все-таки там є один виняток, і кожен подорожній голосно висловлює радість з цього приводу. Між двома високими будинками, майже у щілині, якщо це місце порівняти з усією вулицею, розташувалася невеличка пивна чи їдальня, яку багатії ласкаво надали у розпорядження своїх візників та слуг. Є щось радісне у цій тьмяній споруді, а ще відчувається якась свобода і чарівність у такій мініятюрній будівлі. Біля підніжжя цих кам’яних гігантів вона нагадує освітлений будиночок гномів.
Одного осіннього вечора, який також був схожий на казковий, можна було побачити, як чиясь рука відхилила червону штору, що разом з великими білими літерами на склі, приховувала інтер’єр таверни від чужих очей, а у вікні з’явилося невинне обличчя, ніби у наївного домовика. Насправді це було обличчя одного з найдобродушніших людей на ім’я Бравн, колись він душпастирював у Ессексі, а тепер виконував свої пастирські обов’язки у Лондоні. Його друг, Фламбо, напівофіційний детектив, сидів навпроти нього і записував у нотатник останні дані щодо справи, яку він недавно розкрив у цій околиці. Вони сиділи за маленьким столиком, який стояв поруч з вікном, аж раптом священик відсунув штору і виглянув у вікно. Він почекав, поки єдиний перехожий пройде повз вікно, а потім опустив штору. Круглі очі священика вдивлялися у великі білі літери на вікні, які були розташовані над його головою, потім перевів погляд на сусідній столик, за яким сидів землекоп з кухлем пива і сиром, а також рудоволоса дівчина зі склянкою молока. Побачивши, що його приятель сховав записник, він м’яко промовив:
— Якщо у вас знайдеться декілька хвилин, я попросив би вас простежити за цим чоловіком з фальшивим носом.
Фламбо здивовано подивився на нього; рудоволоса дівчина також поглянула на нього, але в її погляді було щось більше, аніж звичайне здивування. Вона була одягнена у просте і дуже свобідне світло-коричневе плаття з мішковини; та все одно було помітно, що вона леді, а якщо добре придивитися, то можна було помітити, що вона ще й зарозуміла.
— За чоловіком з фальшивим носом! — повторив Фламбо. — А хто це?
— Уявлення не маю, — відповів отець Бравн. — Я хочу, щоб ви це з’ясували. Зробіть мені таку послугу. Він пішов униз вулицею, — і тицьнув великим пальцем десь собі за плече, до речі, це був один з його улюблених і невиразних жестів, — він, певно, ще не встиг зайти далі, аніж до третього ліхтарного стовпа. Мене цікавить лише напрямок, куди він піде.
Фламбо якийсь час уважно дивився на свого приятеля, не знаючи, дивуватися йому чи розважатися, потім підвівся з-за столу, протиснув своє велетенське тіло через вузенькі двері, які виходили на вулицю, і ніби розчинився у сутінках.
Отець Бравн вийняв з кишені маленьку книжечку і почав читати; він настільки захопився читанням, що навіть не помітив, як рудоволоса леді підійшла і сіла навпроти нього. Врешті вона нахилилася і тихо, але серйозно запитала:
— Чому ви так сказали? Звідки ви знаєте, що ніс фальшивий?
Він підняв свої важкі повіки і збентежено закліпав. Потім, ніби вагаючись, подивився на білі літери на вікні. Очі молодої леді прослідкували за його поглядом і також спантеличено зупинилися на білих літерах.
— Ні, — промовив отець Бравн, ніби відповідаючи на її безмовне запитання. — У цьому написі немає нічого дивного, там написано не «овип», хоча спочатку я саме так і прочитав, там написано «пиво».
— І що? — допитувалася дівчина, уважно вдивляючись у свого співрозмовника. — А до чого тут цей напис?
Задумливий погляд священика зупинився на полотняному рукаві дівчини, унизу якого було ажурне гаптування ручної роботи; і це давало підстави вважати, що це плаття не звичайної робітниці, а робочий одяг леді, котра займається малюванням. Здавалося, що у цій деталі священик знайшов багато поживи для роздумів, та відповів він дуже повільно і ніби вагаючись:
— Розумієте, міс, — промовив він, — ззовні це місце виглядає… ні, це, звичайно, цілком пристойне місце… але такі леді, як ви, зазвичай вважають інакше. Вони ніколи не заходять у такі заклади з власного вибору, хіба що…
— Що «хіба що»? — допитувалася дівчина.
— Хіба що це ті нещасні, які заходять сюди зовсім не для того, щоб випити молока.
— Ви — надзвичайна людина, — промовила молода леді. — І про що ж вам йдеться?
— Зовсім не про те, щоб схвилювати вас, — м’яко відповів священик. — Я просто хочу допомогти вам, якщо ви, звичайно, добровільно попросите мене про допомогу.
— А чому мені має знадобитися ваша допомога?
Священик продовжив свій сонний монолог:
— Ви зайшли сюди зовсім не тому, що захотіли зустрітися з господарями закладу, вашими протеже, тому що тоді ви зайшли б у внутрішнє приміщення… І ви зайшли сюди не тому, що вам зробилося погано, у такому разі ви звернулися б до господині, шанованої жінки… зрештою, ви не виглядаєте хворою, а лише нещасливою… Ця вулиця дуже довга, тут немає ніяких поворотів, а будинки з обох боків зачинені… Я можу лише здогадуватися, що ви побачили когось, з ким не захотіли зустрічатися, а таверна виявилася єдиним захистком у цих кам’яних нетрях… Сподіваюся, я не порушив прав незнайомця, коли виглянув у вікно, щоб подивитися на єдиного перехожого, який з’явився тут після вас… А оскільки він видався мені особою, яка не викликає довіри… а ви довіру викликаєте… от
