Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна - Гілберт Кійт Честертон
— Ви постійно забуваєте, — зазначив його співрозмовник, — що цим надійним приладом керує инший, не надто надійний, прилад.
— Це ви про що? — запитав детектив.
— Я про людину, — відповів отець Бравн. — Це найненадійніший прилад, з тих усіх, про які ми знаємо. Я зовсім не хочу вас образити, та ви сказали, що спостерігали за цим чоловіком. А звідки вам відомо, що ви правильно пояснили його поведінку? Ви стверджуєте, що потрібно підбирати слова згідно з якимсь принципом, а звідки ви знаєте, чи вам це вдалося? А звідки ви знаєте, чи він не спостерігав за вашою поведінкою? І хто може підтвердити, що ви не були схвильованим? Адже ваш пульс не фіксував жодний прилад.
— Я ж кажу вам! — схвильовано вигукнув американець. — Я був холодним, як крига!
— А злочинець також може бути холодним, як крига, — з посмішкою відповів отець Бравн. — Майже так само, як ви.
— Можливо, але цей таким не був, — відповів Ашер, перекладаючи на столі якісь папери. — Ви мене геть замучили!
— Вибачте, — вів далі священик, — я лише хочу звернути вашу увагу на те, що тут просто потрібно поміркувати. Якщо ви, спостерігаючи за його поведінкою, могли визначити, котре слово небезпечне для нього, то хіба він не міг помітити цього з вашої поведінки? Мені було б потрібно щось більше, аніж звичайні слова, щоб засуджувати когось.
Ашер вдарив рукою по столі і роздратовано підвівся.
— І це, — вигукнув він, — я зараз вам продемонструю. Я застосував прилад, щоб перевірити його покази з допомогою иншого способу, і покази приладу правильні.
Він зробив павзу, і продовжував вже дещо спокійніше:
— Гаразд, якщо на те пішло, скажу вам, що я хотів лише провести науковий експеримент. У нас справді нічого не було проти цього чоловіка. Як я уже казав, його одяг був обшарпаний і не пасував йому, та він все одно виглядав краще, аніж особи з нижнього прошарку населення, до якого він також належить. Мало того, якщо не зважати на болото, яким він вимастив одяг, коли біг через зорані поля і пролазив через колючі живоплоти, то виглядав він відносно охайно. Це, звичайно, також може вказувати на те, що він недавно втік із в’язниці; та я згадав про порядних бідняків, які намагаються зберегти пристойний вигляд. Зрештою, потрібно визнати, що він поводився так само, як і вони. Цей чоловік мав почуття власної гідности, він не говорив зайвого; виглядало на те, що глибоко у ньому схована якась велика образа. Він відкрито заявив, що не розуміє, про який злочин йдеться. Мені здалося, що він з понурою терплячістю чекав, коли ж завершиться ця безглузда халепа і врешті переможе здоровий глузд. Затриманий декілька разів запитав у мене, чи може зателефонувати до якогось знайомого адвоката, який колись давно допоміг йому у діловій суперечці. Загалом, цей чоловік поводився саме так, як і повинна поводитися невинна особа. Ніщо не промовляло проти нього. Ніщо, окрім маленької стрілки приладу, котра фіксувала зміни його пульсу.
Таким чином, сер, ми випробували цей прилад; і він не схибив. Потім я вивів затриманого зі свого кабінету у вестибюль, де було багато різних людей, вони чекали на допит. Так ось, він уже був майже готовий зізнатися у всьому. Він повернувся до мене і тихо промовив: «Ох, я так більше не можу. Якщо ви справді мусите все про мене знати, то…». Та саме в цю мить одна з бідно одягнених жінок, які сиділи на довгій лаві, раптово підвелася і почала верещати, вказуючи на нього пальцем. Ніколи у життя я не чув нічого більш демонічного. Її худющий палець цілився у чоловіка, ніби іграшкова рушниця, а кожний склад лунав настільки чітко, ніби це був бій годинника.
— Махляр Дейвіс! — вигукувала вона. — Вони схопили махляра Дейвіса!
— Нещасні жінки, переважно злодійки і повії, їх було десь зо двадцять, — усі, як одна повернулися, а їхні обличчя, здавалося, аж випромінювали ненависть. Якби я ніколи й не чув про цього Дейвіса, достатньо було поглянути на обличчя Оскара Раяна, щоб зрозуміти: це таки він. Може ви здивуєтесь, та я не такий вже й нетяма. Махляр Дейвіс — один з найжахливіших і розбещеніших злочинців, з якими нашій поліції доводилося мати справу. Нам достеменно відомо, що він убивав і задовго до свого останнього «подвигу» з тюремним охоронцем. Однак, тоді його так і не вдавалося схопити. А найцікавіше те, що тамті вбивства він здійснював так само, як організовував і инші свої злочини, за які, до речі, його частенько притягали до відповідальности. Колись він виглядав доволі шляхетно, був гречним, зрештою, таким і залишився. Так ось, махляр Дейвіс залицявся до буфетниць і продавщиць, а водночас спустошував їхні гаманці. Та на цьому він не зупинявся: виявилося, що він ще й підмішував їм наркотики у каву або в цигарки. Потім одну з тих панянок знайшли мертвою; та зумисність злочину не довели, і, що важливіше, не вдалося знайти самого злочинця. Потім, подейкують, він знову з’явився, та цього разу діяв трохи по-иншому: він позичав гроші, а не відбирав їх; але все одно продовжував дурити бідних вдів, яких зачаровував власною персоною. І, зрозуміло, це для них завершувалося доволі сумно. Ось таким виявився наш невинний, непогані у нього «подвиги», еге ж? Окрім цього, четверо злочинців і троє тюремних наглядачів упізнали його і все підтвердили. І що ж ви, отче, тепер скажете про мій прилад? Хіба не він викрив цього злочинця? Чи ви знову будете стверджувати, що я і ота нещасна якось допомогли цьому негідникові?
— Звичайно, що допомогли, — відповів отець Бравн, підвівшись з крісла і ніяково поправляючи одяг, — ви врятували його від електричного стільця. Не думаю, що махляра Дейвіса можна засудити до страти на основі сумнівної старої історії про отруєння; а в’язень, який вбив вартового, швидше за все, залишився на волі. Принаймні у цьому злочині містер Дейвіс не винний.
— Що ви хочете сказати? — допитувався співрозмовник. — Як це він не винний?!
— Господи, спаси і помилуй! — вигукнув низенький чоловічок, раптом пожвавившись. — Та тому, що він винний в инших злочинах! Ніяк не збагну, з чого зроблені люди? Ви вважаєте, що всі гріхи можна скинути в один лантух і повісити на людину. Якщо
