Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна - Гілберт Кійт Честертон

І лише тоді я збагнула, що він мене шантажує, бо йому відомо про крадіжку бронзової монети; всі мої забобонні побоювання і сумніви поглинуло одне-однісіньке, дуже практичне запитання. Як він про це дізнався? Я ж вкрала цю річ несподівано навіть для себе, під впливом імпульсу, і цього ніхто не міг побачити. Тому що я завжди намагалася переконатися, чи мене ніхто не бачить, коли я виходжу на зустріч з Филипом. Я тримала монету у затисненому кулаку, він же не міг мене просвітити рентгенівським промінням! Чоловік, який стояв на дюнах, не міг бачити, що я дала Филипу.

— Филипе! — безпорадно вигукнула я. — Запитай у цього чоловіка, що йому потрібно.

Коли врешті Филип підвів голову від сітей, які він лагодив, його обличчя, принаймні мені так здалося, почервоніло, ніби він розізлився або йому раптом зробилося соромно… а можливо, це було просто проміння вечірнього сонця. А може, це була лише моя хвороблива уява, яка цього вечора виробляла казна що. А Филип лише різко й сердито сказав незнайомцеві:

— Ану геть звідси!

А потім він запросив мене жестом йти за ним на берег, і більше не звертав уваги на дивака у чорному одязі. Потім Филип став на кам’яний берег, який простягався аж до дюн і попрямував додому, можливо вважаючи, що наш переслідувач буде важче йти по нерівному камінню, котре позеленіло і обросло водоростями. А для нас, молодих, ця дорога була звичною. Та мій переслідувач ходив так само витончено, як і розмовляв; і він продовжував йти за мною, старанно добираючи слова і кроки. Я постійно чула позаду його нестерпно ввічливий і огидний голос, поки ми врешті не дійшли до дюн. І тоді Филип не стримався. Він раптово повернувся до незнайомця і промовив:

— Йдіть звідси. Я не можу розмовляти з вами.

І коли чоловік завагався і відкрив уста, щоб щось відповісти, Филип досить сильно вдарив його по обличчі, тому що той просто покотився з вершини найвищої дюни. Потім я побачила, як він повзає, намагаючись підвестися.

Удар Филипа трохи заспокоїв мене, хоча, насправді, це могло лише погіршити справу. Однак, дивлячись на Филипа, не було помітно, що його доблесть викликала у нього піднесений настрій, як це бувало раніше. Він був ніжним, як завжди, однак без гумору; і перш ніж я встигла запитати, у чому справа, він попрощався зі мною біля своєї хвіртки. А на прощання він висловив два зауваження, які видалися мені більше, аніж просто дивними. Він сказав, що, беручи до уваги все, що сталося, мені слід покласти монету на місце, але «поки що» він затримає її у себе. А потім несподівано і зовсім недоречно додав:

— Ти знаєш, що Джайлз повернувся з Австралії?..

Двері пивної відчинилися, і гігантська тінь детектива Фламбо лягла на столик. Отець Бравн представив його дамі, і зробив це легко й переконливо, як зазвичай. Він згадав про досвід Фламбо та про його розуміння у подібних справах; і вже через кілька хвилин дівчина, сама того не помітивши, почала розповідати свою історію з самого початку для двох слухачів. Фламбо вклонився дівчині і, перш ніж сісти, подав священикові невеликий папірець. Отець Бравн дещо здивовано взяв папірець і прочитав: «Кеб до Уегга-Уегга, 379, Мефікін-авеню, Путні». А тим часом дівчина продовжувала:

— Я піднялася вгору крутою вулицею, котра вела до мого будинку. У моїй голові був повний безлад, цей вихор думок не вщух і тоді, коли я врешті дійшла до дверей будинку і на сходах побачила бідон з під молока і чоловіка з викривленим носом. Молочний бідон говорив про те, що прислуга вже пішла, а Артур, як завжди, занурився у похмурі роздуми, сидить у своєму кабінеті і не чує дзвінка. Отож, не було нікого, хто міг би допомогти мені, окрім брата, а його допомога була для мене крахом. У відчаї я ввіткнула в руку жахливого незнайомця два шилінги і сказала йому, щоб він задзвонив через кілька днів, коли я про все подумаю. Він пішов незадоволений, але набагато слухняніше, аніж я очікувала, можливо, він ще не прийшов до тями після падіння на дюнах. І я з якимось мстивим задоволенням дивилася, як віддаляється його спина, на якій білів пісок. Він завернув за ріг, минувши зо шість будинків.

І лише тоді я відчинила двері, ввійшла, зробила собі чай і спробувала впорядкувати думки. Я зручно всілася у вітальні, біля вікна, котре виходило у сад, освітлений слабкими променями сонця. Та я була надто спантеличена, щоб милуватися квітами. Моє збентеження лише зросло, тому що я побачила все це ніби сповільнено.

Людина або чудовисько, котре я щойно відігнала, стояла посеред саду. Звичайно, ми всі читали купу книжок про різні блідолиці фантоми у темряві; але те, що я побачила, було набагато жахливіше. Його обличчя й не було блідим, навпаки можна було помітити восковий рум’янець на обличчі, котре більше нагадувало манекен у перукаря. Він стояв, повернувшись обличчям до мене, і я передати вам не можу, яким жахливим він мені видавався серед тюльпанів й инших барвистих квітів. Він виглядав, мов воскова фігура, яку поставили посеред саду.

Однак, помітивши, що я поворухнулася, він миттю повернувся і вибіг через задню хвіртку, яка була відчинена. Напевно, саме через неї він потрапив у наш сад. Ця боязкість була настільки несхожа на зухвалість, з якою він увійшов у море, що я відчула полегшення. Я навіть уявила, що він злякався Артура. У кожному разі, я заспокоїлася, тихо пообідала (тому що Артура не можна було турбувати, коли він працював у своєму музеї). Мої думки отримали свободу і втекли до Филипа і, напевно, там і залишились. Я сиділа й байдуже дивилася на инше вікно, за яким до того часу було вже темно, і воно було схожим на грифельну дошку. Мені привиділося, щодо скла прилипло щось на кшталт слимака. Та коли я придивилася уважніше, то побачила, що це «щось» подібне на людський палець, притиснений до скла. В мені одночасно прокинулись відвага і побоювання, я кинулася до вікна, потім відскочила від нього, намагаючись стримати крик, який міг почути Артур.

Це був не палець і не слимак. Це був кінчик кривого носа, притиснений до скла; обличчя і широко відкриті очі, яких я спочатку не побачила, видалися мені сірими, як у примари. Я заслонила вікно,