Хрест із сапфірами - Гілберт Кійт Честертон
До уваги читачів — незвичайні детективні пригоди: непоказний, добродушний священик проти досвідчених злочинців. Здавалось би, їхні шанси нерівні. Але, як каже сам отець Бравн, людина, котра постійно слухає про чиїсь гріхи, має бодай трохи знатися на людському злі. Завдяки цьому, а також надзвичайній кмітливості він розплутує неймовірні детективні історії. І — при нагоді дає добрі євангельські уроки як самим злочинцям, так і професійним детективам.
Для широкого кола читачів.
Ґілберт К. Честертон
Хрест із сапфірами
Детективні історії отця Бравна
Хрест із сапфірами
Між срібним пасмом ранкового неба та блискучим зеленим морем пароплав причалив до берегів Англії та випустив на сушу рій людей. Той, за ким прямуватимемо, не вирізнявся серед них, та й не прагнув цього. У ньому ніщо не привертало уваги, хіба що святкова чепурність одягу не зовсім пасувала до ділової стурбованости погляду. Легкий сірий сюртук, білий жилет та сріблястий солом’яний капелюх із сіро-блакитною стрічкою підкреслювали смуглявий колір обличчя та чорну еспаньйолку, до котрої більше пасували би бриджі єлизаветинських часів. Прибулець курив сигару зі серйозністю нероби. Ніхто б і не подумав, що під сірим сюртуком — заряджений револьвер, під білим жилетом — посвідчення детектива, а під солом’яним капелюхом — одна з найрозумніших голів Европи. Це був сам Валантен, керівник паризького розшуку, найбільший детектив світу. А приїхав із Брюсселя для того, щоб упіймати найбільшого злочинця епохи.
Фламбо був в Англії. Поліція трьох країн врешті вистежила його, від Ґента до Брюсселя, від Брюсселя до Хук ван Холланда, й вирішила, що він поїде в Лондон, — у ці дні туди з’їхались католицькі священики й легко було загубитися в натовпі. Валантен ще не знав, кого він вдаватиме — дрібного церковного пішака або секретаря єпископа. Коли справа стосувалася Фламбо, ніхто нічого не знав.
Минуло багато літ відтоді, як цей геній крадіжок перестав тривожити світ і, як казали після смерти Роланда, на землі запанувала тиша. Та в кращі (тобто в гірші) часи Фламбо був відомий не менше, ніж кайзер. Ледь не кожного ранку газети сповіщали про те, що він уникнув відповідальности за скоєний злочин, тому що встиг здійснити новий, гірший від попереднього. Він був гасконцем, високим, сильним та сміливим. Про його жарти велетня розповідали легенди: якось він поставив слідчого сторчма, аби «прочистити йому мізки», іншого разу пробіг по Рю де Ріволі з двома поліцейськими під пахвою. Треба віддати йому належне — він застосовував свою силу лише для таких безкровних та принизливих для жертви справ. Фламбо ніколи не вбивав — лише крав, винахідливо та з розмахом. Кожна його крадіжка — тема для окремого оповідання. Це він заснував у Лондоні відому фірму «Тирольське молоко», в якої не було ні корів, ані доярок, ні бідонів, ані молока, зате були тисячі клієнтів. Він обслуговував їх дуже просто: переставляв під двері чужі бідони. Переважна більшість його афер була сміховинно проста. Кажуть, що якось уночі він перефарбував номери будинків на всій вулиці лише для того, щоб когось заманити в пастку. Саме він винайшов портативну поштову скриньку, котру вішав у тихих передмістях, у надії, що хтось кине туди пакунок або гроші. Він був прекрасним акробатом і, незважаючи на зріст, вискакував, як коник-стрибунець, і лазив по деревах не гірше за мавпу. Ось чому, розпочинаючи переслідування, Валантен чудово розумів, що в цьому випадку знайти злочинця — це ще не все.
Та як його бодай знайти? Ось над цим тепер і думав прославлений детектив.
Фламбо спритно маскувався, та він аж ніяк не зміг би приховати свого зросту. Якби пильний погляд Валантена зупинився на високій продавчині овочів, бравому гренадері або ж статній герцогині, він би негайно їх затримав. Та всі, кого зустрічав дорогою, були подібні на замаскованого Фламбо так само, як кіт на замасковану жирафу. Люди, котрі пливли з ним на пароплаві, не викликали підозр. А в поїзді з ним їхали лише шестеро — залізничник у службових справах, троє садівників середнього зросту, котрі сіли на другій станції, одна невисока вдова з ессекського містечка й католицький священик низького зросту з ессекського села. Коли детектив дійшов до нього, то ледь не розсміявся. Маленький священик віддзеркалював саму сутність цих східних місцин: його обличчя було кругле й пухке, як норфолкські галушки, очі — порожні й безколірні, як Північне море; він мав декілька коричневих пакунків, котрі ніяк не міг позбирати докупи. Поза сумнівом, Євхаристійний конгрес розбудив від провінційної сплячки багатьох таких священиків, сліпих і безпорадних, як викопані кроти. Валантен був скептиком, як і належить французу, і не любив священиків. Однак він їх шкодував, а цей викликав би жаль у будь-кого. Його велика стара парасоля раз у раз падала на підлогу. Здавалося, що священик не має зеленого поняття, що робити з квитком, і з дурнуватою простотою пояснював усім і кожному, що мусить бути дуже обережним, тому що везе справжню срібну річ «із синіми камінцями» в одному зі своїх коричневих пакунків. Дивна суміш ессекської простакуватости й святої простоти цілу дорогу потішала Валантена, а коли доїжджали до Тоттенхема, священик ледве позбирав усі свої пакунки, вийшов і відразу повернувся за парасолькою. Детектив добродушно порадив йому не розповідати всім про срібну річ, якщо справді хоче її вберегти. Та з ким би не говорив Валантен, поглядом він шукав іншу особу — уважно дивився на всіх, бідних і багатих, чоловіків і жінок, зріст котрих перевищував шість футів. Зріст Фламбо був шість футів і чотири дюйми.
В усякому випадку, вийшовши на Ліверпуль-стріт, Валантен був упевнений, що не проґавив злодія. Він зайшов у Скотленд-ярд, повідомив про прибуття й домовився про допомогу, якщо вона йому знадобиться, потім запалив сигарету й пішов блукати Лондоном. Прогулюючись вуличками й площами в околиці Вікторії, Валантен раптом зупинився. Це була дивна й тиха площа. Типова для Лондона, вона вражала своєю неспдіваною тишею. Високі будинки довкола були багатими й водночас здавалися незаселеними, а в центрі зеленів газон, як острівець у Тихому океані. З одного боку площі будівлі були вищі, ніби своєрідний поміст. Рівний ряд будівлі по-лондонськи чарівно порушувала вітрина ресторану, котрий виглядав так, ніби добрів сюди із Сохо. Це був на диво привабливий заклад — і низькорослі декоративні дерева, й довгі біло-лимонні смугасті штори. Як буває в Лондоні, до будинку вели високі сходи, котрі нагадували пожежну драбину. Валантен зупинився, закурив і довго розглядав біло-жовті штори.
У дивах найбільш дивне те, що вони все-таки бувають. Кілька хмаринок на небі збираються разом і утворюють контур людського ока. Дерево вигинається знаком запитання саме тоді, коли ви в складній ситуації й не знаєте, що робити. Нещодавно я бачив і одне, й інше. Нельсон гине в момент