Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак
– Та допоможе нам Ханой. – Сказав Дітар.
Вони опустили Есіна на землю і сіли поруч в позу ‘’лотоса’’. Дітар дістав маленьку сопилку з червоного дерева. Ченці не звертали уваги на шум навколо. Голос Агіаса зазвучав першим.
– Ом… Намах.
Дітар почав грати на сопілці. Він грав лише одну ноту, ту яку співав Агіас. Їх вібрація повинна була злитися в одну і досягти певної гучності.
– Ом… Намах. – Продовжувало звучати на площі Білокам'яного.
Це була мантра захисту. Древнє знання, яке не було описано в книгах, а передавалося особисто від вчителя до учня. Вороги зупинилися через цікавість і страх. Вони тримали ченців у кільці, але не наближалися.
Есін зібравши сили, заспівав:
– Ом… – Його голос ніяк не міг потрапити в унісон з Агіасом і сопілкою Дітара. Він пробував знову. – Ом… Намах. Ом… Намах.
Як би вони не старалися, у них не виходило. Вони були оточені кількома сотнями ворогів, Есін був важко поранений, і сил у них майже не залишилося. Ченці сиділи спина до спини в центрі селища і чекали свого кінця. Почуття смерті, що наближалася, не давало зосередитися.
– Ом… Намах. – Продовжував співати Агіас.
Солдати спостерігали за цим з великим здивуванням. Це здавалося дурістю. Ченці співали кілька хвилин і нічого не відбувалося. Круг змикався, індуси підходили все ближче і ближче.
– Вбийте їх!!! – Закричав Андрогін.
Почувши крик командира до солдатів, повернулася колишня впевненість, і вони рвонули до ченців. Це був кінець, кожен з ченців це зрозумів. Смерть стала неминучістю і страх відступив. Настав момент спокою. Сподіватися було більше ні на що.
– Оммммм…Нааамаааах. – Пролунало в повітрі.
І в цей момент сотні агарійських грифів закружляли над площею і стали атакувати ворога. Індуси різко зупинилися і підняли свої щити, в надії захиститься від диких птахів. Ченці занурилися в глибоку медитацію і вже не чули, що відбувається. Вони були в трансі і співали мантру:
– Омммм… Нааамааааах.
І миттєво сотні тигрів накинулися на кінноту Андрогіна. Тварини, немов виконували команди захисту Монастиря. Із землі виповзали сотні змій, які почали обвивати ноги ворогів.
Армія індусів, яка тільки що зайняла Білокам'яне селище, кинулася бігти. Вони рятувалися від диких звірів, які з'являлися з нізвідки.
Андрогін кричав:
– Не відступати. Вперед, вбити їх.
Він кричав так сильно і голосно, але його ніхто не чув. Звуки мантри пронизували весь простір. Це була тимчасова перемога. Індуси відступили, і селище все ще належало ченцям.
Агіас, Дітар і Есін розплющили очі і озирнулися навколо. Площа була порожня.
– Це спрацювало. – Із захватом вигукнув Агіас.
– Так, але я не зрозумів, як. – Посміхнувшись, відповів Дітар.
– Зараз це не важливо, треба йти.
Дітар кивнув головою, вони підняли Есіна і вирушили до бібліотеки, та через підземний хід покинули Білокам'яне селище. Вони вбили сотні ворогів, і це можна було вважати маленькою перемогою, перед битвою за Монастир Агарія.
Вони все ж повернулися втрьох, з їх смертельно пораненим другом. Вони опинилися в центрі Агарії, де їх зустріли інші ченці, кантрі ченці і Авраал у тому числі.
ОльханКарин був у нестямі від люті:
– Я ж казав вам, ви йому не допоможете. Хіба був сенс ризикувати своїм життям заради вмираючого ченця?
– Так. Був.
ОльханКарин не став нічого говорити, та його все одно не слухали б.
– Я знаю, що помру. – Говорив Есін. – Передайте моїй дитині, що її батько до кінця виконав свій борг. А моїй дружині перекажіть, що я думав про неї до останнього подиху. Не лише погані спогади примушують сумувати, але і найкращі, коли знаєш, що вони не повторяться.
Поруч з'явилася Оракул. Вона дивилася на вмираючого чоловіка із сльозами на очах. Вона знала, що так буде, знала, що це станеться. Здатність передбачати: і дар, і прокляття одночасно, вона знала, що не в силах щось змінити.
– Тепер я хочу залишитися з ним.
Вона підійшла до чоловіка і взяла його за руку. Вона була холодною і липкою від крові. Оракул нахилилася до Есіна і почала говорити майже пошепки:
– Невже ти вважав, що я зможу пробачити таке? Невже ти думав, що ми зможемо бути разом після цього?
– Не знаю. – Чесно признався він. – Але думаю, ми змогли б все здолати.
– Яким чином дурень?
– Я – це я, а ти – це ти. Разом ми складали унікальний союз.
Сльози крапали на груди ченця, і жінка все сильніше стискала його руку.
– Мене дуже засмутив твій проступок. Я постійно думала, як тобі заподіяти біль. Яким же ударом для тебе буде смерть батька. Я знала, що ти розсердишся на мене, тобі буде боляче і дуже через це переживала.
Вона продовжувала дивитися на нього пильно, благаючи поглядом зрозуміти і прийняти її пояснення:
– Далі кожен з нас піде своїм шляхом. Я до нашої доньки, а ти в могилу.
Він стиснув її руку і з полегшенням зітхнув, біль відступала. Він помирав.
– Ти завжди була потрібна мені, а я тобі. Я хотів жити з тобою більше всього на світі. Не тому, що так хотів твій батько, а через тебе і через те, що ми означаємо один для одного.
– Ти обіцяв моєму батьку доглянути за мною, а сам втік, кинув мене. Я не можу. Пройшло надто багато часу. Мені навіть легше було б пробачити тобі зраду, але ти і це встиг зробити.
– Коли я одружився на тобі, то не припускав, що шлюб буде справжнім. – Чесно признався Есін. – Але потім я покохав тебе.
Вона йому не вірила. Для неї він брехун.
– Ти мені брехав, приховуючи хворобу батька. Любов і обман несумісні.
Оракул витерла сльози і відпустила руку вмираючого чоловіка.
– Все не так просто. Я дав обіцянку твоєму батьку, ще не знаючи тебе. І повинен був її стримати. Я такий, і таким ти мене полюбила. – Він говорив все тихіше і тихіше, втрачаючи останні сили.
– З чого ти взяв, що я тебе кохаю?
Вона встала на ноги. Есін дивився на неї, а вона просто обернулася і пішла. Він повернув голову спостерігаючи за нею і побачив її поцілунок з іншим. Поряд з нею стояв силует. Гнів заповнив його душу. Він хотів знати хто це, і забрати його з собою в могилу. Але, це був не чоловік, Оракул злилася в поцілунку з жінкою. Це була Мірана-Магуран. Цей удар Есін не пережив. Його серце зупинилося. Останнє почуття, що пішло разом з ним, було почуття самотності.
Оракул, дійсно була наповнена гнівом на чоловіка, вона вирішила, що зрада
