Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

– Повністю згоден! – Перебив його Агіас, і ляснув у долоні. Він був у піднесеному настрої.

– А мені абсолютно все одно. – Сказав ОльханКарин і попрямував рятувати свою шкуру, пішов тунелем з Білокам'яного, покинув те, що повинен був захищати, ціною свого життя. Більшого від нього ніхто і не чекав. Дітар і Агіас, лише провели його поглядом. Друзі залишилися вдвох.

Не встигли ченці покинути бібліотеку, як почулися кроки з тунеля.

– Невже ОльханКарин передумав? – Помітив Агіас із здивуванням.

Дітар подивився на Агіаса і посміхнувся:

– Це точно не він.

І дійсно перед ними з'явився Есін.

– Щоб не сталося, знайте, я в вас вірю! – Сказав хлопець, що з'явився з тунелю.

Ченці були дуже раді бачити свого друга. Один такий воїн коштує сотню солдатів індусів.

– Що робитимемо? – Запитав Агіас.

Дітар встиг помітити, що у Есіна поранена нога:

– Навіщо ти прийшов? – Обурився Дітар.

– Я йду битися. – Відповів Есін і додав. – А навіщо ти йдеш?

– Щоб притупити собою меч ворога. – З посмішкою відповів Дітар і подивився на Агіаса.

– Ну а ти навіщо?

– Що б затулити собою вас, найбезстрашніших і відважніших дурнів. – Сказав Агіас, і всі засміялися.

Фортеця була вже порожньою. Залишилися тільки Есін, Дітар і Агіас. Троє ченців вирішили битися до останнього. Поки в Білокам'яному, є хоч один воїн, ворогові буде чинено опір. Зараз воїнів було троє, вони були на вежі, над воротами. І бачили, що ворота вже майже зламані, і індуси ось-ось увірвуться в середину селища. Дітар займався спорудженням вежі Білокам'яного селища, після того, як його посвятили в ченці. Бібліотека, як і саме селище вже існували. Дітар побудував вежу точно за книгами Ханоя.

У підвалі склади і в'язниця, вище ворота в селище, а ще вище вежа для дозору. Дітар подивився на тіла загиблих ченців.

– Який жаль, брати, що ваші життя обірвалися перед воротами Білокам'яного. Це моя провина, це я за вами не встежив.

Армія індусів, спочатку була непорівнянна з силами Братства. Але тепер з мисливцями, арбалетами, берсерками, без Тигрового і Білокам'яного селищ, ворог перевищував сили ченців. Супротивник виявився сильніший і хитріший. Він переграв ченців. Але Дітару було чим відповісти. Прийшла пора викинути козир. Ченці переглядалися, намагалися заспокоїти нерви, подавити хвилювання і продовжували стояти на стіні. Таран вдарив знову, і ворота репнули, утворивши щілину. Індуси негайно попрямували крізь неї в середину. До селища ввійшов перший ворог.

Глава 59

"Якщо Ханой посилає своїх братів у вогонь, то він обов'язково ввійде туди разом із ними". Заповідь П'ятдесят дев'ята. Кодекс Братства тибетських ченців.

Ченці завжди повертаються і завжди повертають своє. Але тоді, вони безжальні і знищують все на своєму шляху. Як звір, загнаний в кут, битиметься до останнього, так і ченці, йдучи за тим, що належить їм по праву, з тією ж люттю вбиватимуть ворогів.

Індуси вже готувалися святкувати перемогу. Їх успіхи в Тигровому і Білокам'яному дуже надихнули солдатів. Андрогін же не розділяв радості своїх людей, тому що знав ченців куди краще, ніж його воїни. В битві при Хіч-Каре, Дітар показав, на що вони здатні, але зараз індус – був головним ворогом ченців, він відчував, що це ще не кінець.

Андрогін, верхи на коні, дивився на стіни Білокам'яного. Білі стіни були частково зруйновані. Тріщини та сколи були скрізь. Нижня частина стін була червона від крові. Гори тіл лежали всюди, і нікому було їх прибрати. Дикі птахи кружляли над ними, бажаючи напасти. Він готувався до вирішального кидка, що подарує йому перемогу і селище ченців. Індуса оточувала його свита і озброєна охорона. Він віддавав останні накази перед новою атакою. До Андрогіна підпустили Адвара, і індус підійшов до мисливця за драконами.

– Мої люди знищили Тигрове селище. – Гордо заявив Адвар, на що Андрогін посміхнувся і кивнув.

– Але! В мішках, які ти залишив на дні озера для нас, не виявилося золото. – Бунтував мисливець. – Там було каміння!

Він був дуже злий і не міг вибачити індусові обман. Він втратив багато своїх людей і що гірше, пішов проти Братства, отримавши за це купу каміння з дна озера. Андрогін не бажав давати ніяких пояснень. Він вихопив свій меч і завдав смертельного удару. Гримаса жаху і здивування застигла на обличчі Адвара. Він впав на землю біля ніг Андрогіна. Солдати спостерігали за холоднокровністю і жорстокістю свого воєначальника.

– В разі перемоги, ми дістанемо багато хороших воїнів, а в разі поразки… – Він подивився на тіло перед ним. – … Я не потребуватиму таких, як він.

Зараз Андрогін був уособленням жаху, і жадання помсти поглинуло його розум.

– Командир, дивиться!!! – Закричав дозорець.

Почувши це, всі повернулися і стали придивлятися.

На вежі Білокам'яного з'явилися три силуети. Лише ця трійця складала армію ченців: Дітар, Агіас і Есін.

– Есін, друг мій, йди, якщо це не твій бій. – Звертався до ченця Дітар.

– Не кривдь мене, брат. – Схмурнів той.

Дітар посміхнувся. Інших слів він і не чекав почути від свого друга.

– Тоді стоятимемо, скільки зможемо.

Це було надзвичайно важливе рішення, від якого залежали: подальший хід війни і доля Братства. Такі люди, як Есін, були прикладом істинного чернечого духу. Битва почалася відразу, ледве Андрогін побачив трьох ченців на вежі.

– Вперед! – Ревів він зі скелі, розмахуючи своїм мечем. – Розірвіть їх, втопчіть у каміння, знищіть! Всіх! Всіх!

– Вперед! – Кричали солдати команду Андрогіна.

Троє ченців стріляли з луків по індусах, що наближалися. Андрогін не шкодував солдатів. Недооцінити ченців означає програти битву. Воїни падали від стріл, але це ніяк не могло стримати атаку. Індуси вже були біля стін і пролазили крізь діру в воротях, поступово заповнюючи порожній простір селища. В якийсь момент Есін, побіг до сходів, і спустився по них вниз до тюремних камер. Він шукав свого батька. Сходинки привели його в приміщення, але всі камери виявилися порожні.

Він перевірив кожну і ту, на яку йому вказала Оракул, але Мріадра і в ній не опинилося. Есін не встиг опам'ятатися, як з'явився високий чоловік зі зброєю в руці. Мабуть він його чекав. Це був Беркун. Глава берсерків і один з найсильніших супротивників.

– Знаєш, хто я? – Поцікавився Берсерк у Есіна.

– Ти – чудовисько! – Кивнув чернець.

Берсерк встав навпроти ченця, стиснувши в руці свою сокиру. Інша його рука була перемотана і зафіксована ременем біля грудей, кисті на ній не було.

– Непогано. – Похвалив Беркун Есіна. – Я вбивця ченців, а ти хто?

– А я коваль, який знищує таких