Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак
– А хто це біля тебе? – Продовжив вигукувати гість.
Тарсіша обійняла Дітара за плече. Вона стояла поряд і тепер притиснулася до нього, що б почувати себе в безпеці. Тарсіша боялася, адже Андрогін вбив її батьків і брата. Вона ненавиділа індуса всією душею.
Андрогін продовжував:
– Тарсіша, ти повинна мене зрозуміти. Я не міг по-іншому.
На очах дівчини виступили сльози заподіяного болю від втрати близьких. Але тут вийшла Іріда.
– Андрогін! Милий мій! Забери мене! – Стала кричати Іріда.
Індус не повірив своїм очам. Перед ним була його дружина. Вона стояла на березі і звала його. Вона була так близько, після такої довгої розлуки. Він не міг повірити, що вона виявилася тут, у ченців.
Дітар питально подивився на Тарсішу, адже вона цього йому не розповіла. Вона приховала це про Іріду. Андрогін не міг стримати сліз щастя і свою посмішку. Він милувався нею, і не міг відірвати від неї погляд ні на мить.
Маркітан в цей час вибрався з води на берег:
– Ви кинули мене. Ви за мною не прийшли. Але я дуже радий повернутися додому!
Він був мокрий і втомлений.
Настав момент єднання. Циган знайшов свого сина, Андрогін знайшов свою дружину, і ченці знайшли мир з індусами, які повертаються додому.
Тарсіша дивилася на щасливе обличчя Андрогіна і її переповнювало жадання помсти за смерть батьків. Сльози текли по її щоках. Вона довго думала це зробити і нарешті вирішилася – дістала кинджал. Ударом зі спини, вона загнала ніж прямо в серце Іріди. Гучне зітхання було останнім, і її життя обірвалося, а по клинку стікали краплі крові і падали на пісок. Ось, що означає жіноча помста. Тарсіша її впізнала при першій зустрічі, і довго виношувала свій план. Вона чекала слушної нагоди, і вона настала. Іріда впала на коліна, подивившись на свого чоловіка останній раз.
Очі її сталі порожні. Пролунав оглушливий крик.
– НІ! – Люто закричав Андрогін.
В цю мить з дна човна встав Беркун. В його руках був арбалет. Він випустив стрілу прямо в спину Маркітану. Міха підхопив вже мертве тіло сина.
Ченці тут же вихопили щити, стали прикриватися. Дітар закривав дівчат, які сховалися за ним. В щиті Дітара було вже чотири стріли, і кожна була для нього.
Міха схилився над тілом сина :
– Стадо баранів під керівництвом лева, переможе стадо левів під керівництвом барана.
Маркітан вже не почув цих слів. Він втратив сина, якого, тільки що набув наново. Щастя змінилося горем всього за хвилину.
Адвар, глава мисливців на драконів, стояв на місці і не рухався. Він спостерігав за тим, що відбувається. Дітар дивився на нього і думав:
– Не бійся ворога, все, що він може – це вбити тебе. Не бійся союзника, все, що він може – це зрадити тебе. Бійся байдужих. Байдужість згубила багатьох. Занадто багато тих, хто намагався зберегти нейтралітет. І не тому, що хотіли миру, ні, просто не хотіли брати участь у війні.
Ченці почали стріляти по човну. Андрогін прикрився щитом, а Беркун взяв весла і став гребти назад, вони відступали. Перемир'я не буде. Дітар намагався знайти вихід з ситуації, і раптом почув голос Андрогіна :
– Адвар, ти мене чуєш?
– Так. – Відгукнувся глава мисливців на драконів.
– Адвар, ти запам'ятав місце, де я скинув золото?
– Так.
– Якщо допоможеш мені, воно твоє.
Дітар слухав їх розмову, і розумів, що відбувається неймовірне. Він не почув відповіді Адвара, і вирішив озирнутися, але на місці вже нікого не виявилося. Він сховався в джунглях у напрямі Тигрового селища.
Мисливці на драконів – найманці, хто платить бльше, тому і служать. В його мовчанні теж була відповідь, мовчання – знак згоди. Тепер вони на стороні Андрогіна. Впродовж години мисливці повністю займуть Тигрове селище, тобто воно буде в руках ворога. Андрогіну перебратися через озеро, це ще кілька годин. До вечора Білокам'яне селище буде в облозі.
– Тарсіша, що ж ти наробила.
– А що б зробив ти?
– Теж саме. – Відповів Дітар, ні миті, не думаючи над відповіддю.
Дітар розумів, що прямо зараз почнеться сутичка мисливців і циганів в Тигровому. Міха поклав тіло сина на пісок і, схилившись, гладив його голову. Він дивився, як спливає Андрогін. Дітар підійшов до нього.
– Твій син – мій друг, я помщуся.
Міха тримався, він подивився Дітару в очі:
– Ти мене повинен зрозуміти. Коли я втратив сина – я втратив спокій. Я весь час переживав, уявляв, де він, як він. Незнання породжує страхи. Думав, що його мучать і катують. Кожен ранок приходив і вдивлявся на той берег. Чекав, чекав його кожну хвилину. А зараз він зі мною, але він мертвий. В одну мить – знову набути і втратити назавжди. Всього одна мить між життям і смертю. Як в це повірити?
Надія часто отруює. Коли почуття затьмарюють розум, ти не бачиш, що відбувається навкруги, але, коли надія помирає, ти розумієш, що спав.
– Я прийду до тебе на допомогу. – Сказав Барон. – Як ти одного разу допоміг моєму народу. За мною борг і я його віддам.
– Це зараз нам дуже допоможе. – Подумав Дітар. – Наше становище дуже хитке і те, що його син загинув у нього на руках – моя провина.
– Що захочеш за допомогу твою? – Запитав кантрі чернець.
– Мій народ втомився жити на болоті і камінні. Не хочу повторення історії. Шукатимуть вас, а знищуватимуть нас. Якщо допоможемо ми тобі, попрошу землі біля Тигрового селища для свого народу.
– Буде так. – Кивнув Дітар.
– Я помщуся за сина. Вбивця Маркітана повинен померти. Кров за кров. Адже ти сам знаєш наші звичаї. Я хочу, щоб він просив про смерть. Я особисто, власними руками відніму життя Андрогіна.
– Ми допоможемо тобі в цьому. – Дітар уявив, що Барон з ним зробить.
Дітар вже зібрався йти, але Міха додав ще дещо.
– Я хочу потрапити до вашої ради. Поховати сина по ваших звичаях. І мати право голосу в Братстві.
Дітар залишився і зітхнув.
– Коли проженемо індусів, я дам твоєму народу Тигрове селище, тільки не проси мене робити тебе кантрі ченцем. В раді дванадцять чоловік. Є Кодекс, такі особливі правила. Це неможливо.
– Пробач чернець, але це моя умова.
Циганський Барон був непохитний, а індуси були близько. Дітар подивився на Агіаса. Зараз, як ніколи, йому потрібна була підтримка друга. По-перше – кращого друга, а по-друге – досвідченого кантрі монаха.
Агіас це зрозумів. Він був готовий надати цю
