Худий - Дешіл Хеммет

18

Мімі простягла мені назустріч обидві руки.

— Як це великодушно з твого боку, що ти мене пробачив. Ніку, ти завжди був незлопам'ятним. Не знаю, що це мене вкусило в понеділок.

— Пусте, — зауважив я.

Вона виглядала рум'янішою ніж звичайно, напружене обличчя робило її молодшою. Блакитні очі палали, а руки, які я тримав, були як лід. З усього відчувалося, що вона збуджена, але причину я не міг відгадати.

— Твоя дружина, — проказала вона, — теж виявилась такою доброю, що…

— Облиш це.

— Ніку, чим може загрожувати приховування чиєїсь причетності до вбивства?

— При бажанні того, хто приховував, можуть звинуватити як спільника, постфактумного спільника — є такий термін.

— Навіть якщо він потім змінив свою думку і все розповів? — Однаково. Але, як правило, цього не роблять.

Вона роззирнулася по кімнаті, наче вирішила пересвідчитись, що нікого нема поруч.

— Джулію Вулф убив Клайд. Я знайшла докази і сховала їх. Що тепер мені буде?

— Мабуть, нічого, хіба що вишпетять. Клайд був колись твоїм чоловіком, тобто ви з ним родичі, й жоден суд не звинуватить тебе у вигороджуванні злочинця, якщо, звичайно, не побачать у цьому іншої мети.

— А ти її бачиш? — нешвидко й неприязно спитала вона.

— Не знаю, — відказав я. — Як на мене, ти хотіла скористатися з доказів його вини, щоб при зустрічі здерти з нього гроші, але тепер дещо змусило тебе змінити плани.

Розчепіривши пальці з гострими нігтями, вона потяглася правицею до мого обличчя, ошкіривши міцно стулені зуби. Я схопив її за зап'ясток.

— Жінки геть розбосякувались нині, — зазначив я, намагаючись надати голосу смутку. — Я щойно від одної, яка пожбурила в чоловіка сковорідку.

Мімі посміхнулась самими губами:

— Ах ти негіднику! Завжди про мене найгіршої думки. Я відпустив її руки, й вона потерла занімілий зап'ясток.

— А хто це пожбурив сковорідку? — поцікавилась вона. — Я її знаю?

— Не Нора, якщо ти це мала на увазі. То як, заарештували вже Сіднея-Крістіана Келтермена-Йоргенсена?

— Що?

Її розгубленість була щирою, хоч саме це мене й здивувало.

— Йоргенсен — насправді Келтермен. Мусиш його пам'ятати. Я думав, тобі це відомо.

— Ти хочеш сказати, що той жахливий тип, який…

— Так.

— Я в це не повірю! — Вона підхопилася, заламуючи руки. — Ні! Ні! — Обличчя її скривилося від страху, голос зазвучав глухо, як у черевомовця. — Не повірю!

— Це не допоможе, — зауважив я.

Вона не слухала, ставши до мене спиною біля вікна.

— Там, навпроти готелю, сидять у машині двоє, дуже схожі на поліцейських шпиків, які чекають його, щоб…

Вона обернулася і різко спитала:

— Ти переконаний, що він Келтермен?

Переляк майже зійшов з її обличчя, голос став нормальний.

— Поліція переконана.

Ми лупились одне на одного, напружено розмірковуючи. Я подумав, що злякалася вона не того, що Йоргенсен убив Джулію Вулф чи що його можуть заарештувати, а іншого — що одруження на ній було лише кроком у плані його помсти Уайненту.

Коли я розреготався — не так від кумедності думки, як від її раптовості, — вона здригнулася і невпевнено вишкірилась.

— Я не повірю, — проказала вона вже лагідно, — доки він сам мені про це не скаже.

— А якщо скаже — тоді як?

Вона здвигнула плечима, губи її затремтіли.

— Він мій чоловік.

Це могло будь-кого насмішити, та з мене було досить.

— Мімі, — промовив я, — та я ж бо Нік. Чи ти забула Н-і-к?

— Знаю, ти завжди був про мене найгіршої думки, — проказала вона похмуро. — Гадаєш, я…

— Гаразд, гаразд. Облишмо. Повернімось до доказів проти Уайнента, які ти знайшла.

— Ах, так, — зітхнула вона і відвернулась. Коли обернулась назад, губи в неї знову затремтіли. — Я збрехала, Ніку. Нічого я не знаходила. — Вона підступила ближче. — Клайд повівся негідно, надіславши листи Алісі й Маколею, щоб кинути тінь підозри на мене, тож я вирішила помститися йому, вигадавши дещо проти нього, оскільки вважала… тобто так само вважаю, що це він убив, і єдине…

— І що ж ти вигадала? — поцікавився я.

— Я… Ще нічого. Спершу я хотіла дізнатися, що вже відомо, — саме про це я тебе і розпитувала. Я могла б удати, ніби в той час, як залишилася з нею, а інші дзвонили до поліції, вона повідомила мені, що це він убивця.

— Ти сказала, що знайшла дещо і приховала, а не почула і промовчала.

— Та я ще як слід і не вигадала, що…

— Коли ти дізналася про лист Уайнента до Маколея?

— Сьогодні, — відповіла вона. — До мене приходив поліцейський.

— Чи розпитував він про Келтермена?

— Він спитав, чи знаю я його або була знайома раніше, і гадаю, я не збрехала, відповівши «ні».

— Можливо, — погодився. — Тепер я вірю, що ти сказала правду і про знайдені проти Уайнента докази.

Вона вирячила очі.

— Не розумію.

— Я теж не дуже розумію, але, зрештою, могло бути так: ти дещо знайшла і приховала, збираючись віддати Уайненту за гроші; потім його листи накинули на тебе підозру, і ти вирішила відмовитись від шантажу, а завдати Уайненту удару у відповідь, заразом захистивши себе, — відкрити докази поліції; і нарешті, коли ти дізналася, що Йоргенсен це Келтермен, то знову різко змінила тактику і приховала докази, та цього разу вже не для того, щоб здерти гроші, а щоб ускладнити становище Йоргенсена як покару за його одруження на тобі лише з метою помститися Уайнентові, а не за коханням.

Вона посміхнулась і сказала:

— Ти що, справді вважаєш мене здатною на таке?

— Не має значення, — відрубав я. — Важливіше інше: решту своїх днів ти можеш провести у в'язничній камері.

Вона неголосно, але перелякано зойкнула, обличчя спотворилось від жаху. Схопивши мене за лацкани, Мімі пробелькотіла;

— Прошу, не треба! Скажи, що ти так не думаєш!

Її аж затіпало, і я мусив пригорнути її, щоб вона не впала. Ми не почули, як зайшов Гілберт, аж поки він кахикнув і сказав:

— Мамо, тобі погано?

Мімі відпустила мої лацкани й, відступивши на крок, пояснила:

— Твоя мама дуже простодушна. — Вона ще тремтіла, однак зобразила посмішку й грайливо зауважила мені: — Жорстоко так мене лякати.

Я попросив пробачення.

Гілберт поклав пальто і капелюха на стілець і з ввічливою цікавістю оглянув нас по черзі. Збагнувши, що ніхто не збирається нічого йому розповідати, він знову кахикнув.

— Дуже радий вас бачити, — підійшовши, він потис мені руку.

Я проказав, що також радий з ним зустрітися.

— У тебе червоні очі, — зауважила Мімі. — Переконана, що знову ти цілий день читав без