Таємниця Золотого Будди - Йозеф Несвадба

— Але пані Риссіг до мене страшенно добра…

— Кого ж ти більше любиш — Ярека чи пані Риссіг?

Це було вже занадто для барона. І він підвищив голос:

— Хочеш вчитися у Броді, стати панночкою, а потім вийти заміж за пражанина, може, навіть до Відня поїхати, чи хочеш залишитись тут і продавати цикорій для тутешніх голодранців? Хочеш торгуватися тут з людьми за гріш чи піти за багача?

— Was? — знову голосно запитав доктор Фуксман. — Was? Ich verstehe nicht[7]. — Цього разу на нього ніхто вже не звертав уваги. Він стояв у кутку, в руках — службові папери і печатка, наполоханий більше, ніж Альбінка.

— Ти мусиш вирішити, Альбінко, — сказав учитель, вклавши в ці слова всю ніжність, на яку він був здатний. — Залишитися вдома, чекати на свою любов, жити дружно з сусідами чи піти в світ, де, може, ніколи не зустрінеш справжнього кохання?

— Така красуня? — зауважив барон.

— І до самої смерті будеш мучитись від докорів сумління.

— Через якогось злочинця? А хто вам продасть товар до крамниці? Всі солідні комерсанти боятимуться продати вам навіть голову цукру, якщо вийдеш за такого розбійника. — Барон явно перестарався, цього йому не варто було говорити.

Альбїна обережно відклала набік пергаментний аркуш, поряд обережно поклала ручку з пером, на якому ще не висохли чорнила. Потім подивилася на вчителя.

— Ви маєте рацію, — мовила вона. — Ярек не розбійник.

Барон закляк на місці, потім копнув стілець ногою.

— Божевільна дівка! А ви, ви небезпечна людина, Красле. Ви не грайте зі мною. Досить вже з мене вартих витівок. Sie Verrater, Sie…[8] — І він вибіг у коридор, ляснувши дверима. Фуксман залишився ще на хвилину. Потім поправив свій комірець, щось пробурмотів і обережно, майже навшпиньки, вийшов.

— Де твій одяг, Альбінко? — вчитель хутенько відчинив скриню. — Мусиш як швидше тікати звідси. Голан уже вдома. Тільки нікому жодного слова. — Він коротко розповів їй про все. Незабаром вони вийшли з кімнати. Сьогодні вона вже трималась чудово. Забрала, на всякий випадок, з собою всі ліки, що їх привіз їй лікар Риссіга.

На сходах вони зустріли пані Риссіг, яка несла, перекинувши через руку, довгий рожевий халатик.

— Поглянь, Альбінко, що я для тебе знайшла… Це халатик, він як новий. — Видно було, як він подобається дівчині. — З бантами…

— Дякую вам, пані Риссіг, за все вам дякую, але таку розкіш удома я не зможу носити, а тут я більше не хочу залишатися. Прощавайте…

А Красл тим часом міркував, чи знає ця стара жінка про негідні вчинки свого сина. Адже кажуть, що вона з кращої родини, ніж Риссіги, її батько був відомий празький лікар. За молодих років чудово грала на роялі. Ще й досі, кажуть, ходить вона до місцевого костьолу акомпанувати хорові. І на вигляд вона така ласкава. А втім, після всього, що сталося, Красл не вірив уже нікому.

Біля вартівні на них чекав Риссіг. Він вибачався і, хоч як це не дивно, поводився цілком мирно. Безперечно, він обдумав уже все.

— Розумію вас, панночко. Чого люди не роблять заради кохання. Я також навіть заздрю вам трішки. Сам я мусив зректися свого власного кохання через цю фабрику. Коли вам щось потрібно буде, з радістю допоможу вам у всьому.

Він простяг їй банкнот. Красла це обурило, але Альбіна спокійненько взяла його, ще й руку хотіла поцілувати.

— Дякую, пане.

«Поводить себе, наче служниця», — подумав Красл і від люті закусив губи.

— І перед вами також я хотів би вибачитись, учителю, — вів далі барон. — Не буду нав'язувати вам свою карету, якщо не бажаєте. Але тепер ви, мабуть, і самі збираєтесь їхати?

— В мене є час.

— Що ж ви збираєтесь тут робити, коли вбивцю вже схопили?

Красл спочатку не зрозумів. Пробелькотів щось у відповідь. А Риссіг навмисне не поспішав з повідомленням, спокійненько обрізаючи віргінську сигару.

— Так, так, схопили його. Сьогодні вранці в Ліберці. Переховувався в одній віллі.

— Ганка?

— Ну, звичайно. Хто ж іще? Ви мали цілковиту рацію. Думаю, що вам тепер можуть запропонувати посаду в поліції…

Красл гарячково міркував, чи можливо це.

— І Ганка признався в усьому?

— На це вже не було часу. — Барон саме розкурював сигару. — Хотів тікати, і в нього змушені були стріляти.

— Ви хочете сказати, що його вбито?

— Звичайно. Так воно, мабуть, і краще. Який, питається, суд у нашій державі наважився б помилувати за подвійне убивство?

— Так. — Красл відчував, як до очей підступають сльози. Він майже крикнув баронові в обличчя: — За два вбивства шибениця забезпечена!

Він згадав лише про Ганку з Павлатою. А решта?

В жандармерії вирішили, що він збожеволів.

— Заспокойтесь, не кричіть, сядьте, пане вчителю. — Вахмістр витирав спітнілу лисину. — Звинуватити барона у двох вбивствах і спробі отруєння! Може, вам недобре? Ви розумієте, що ви говорите? Покликати лікаря?