Таємниця Золотого Будди - Йозеф Несвадба

— Кого? — Трохи не на весь голос вигукнув Красл від здивування. Паламар біля вівтаря невдоволено обернувся.

— Золотого Будду, — повторив Галка, цього разу зовсім нечутно, тільки губами ворухнув. Потім швидко перехрестився і потяг Красла з костьолу, очевидно, не бажаючи, щоб на нього звертали увагу.

— Але що це таке? Що це має бути? — запитав Красл.

— Я й сам хотів би дізнатися, що це таке. Безліч разів питав в Альбіни, кілька разів перекидав увесь товар і всі речі у світлиці, поки вона спала, але про якогось Будду із золота ні слуху ні духу. Мені здається, що й сам директор не знає, чи це справді якась золота статуетка, чи, може, щось інше, скажімо, золотий злиток, чи, може, ощадна книжка під таким девізом, не знаю. Певно одне, з приводу цієї штуки Риссіг, кажуть, щодня скаженів. Крім того, це було щось таке, за що він не міг запроторити Павлату до в'язниці. Звичайно, якби цей крамар поцупив у них золоту статуетку, дуже просто можна було б послати до нього жандармів. Якщо ж Золотий Будда — це зразок нової тканини, яку він збирався викинути на ринок, або девіз таємної ощадної книжки, чи то якесь інше таємне гасло, то, ясна річ, він не міг дозволити, щоб про це дізналась громадськість, особливо, якщо прибутки на таку, скажімо, книжку йшли з підозрілих джерел. От Павлата й гуляв собі тихо-мирно від червня аж до тієї стрілянини. А Альбіна, не будь тебе, спокійнісінько померла б від журби, а потім барон купив би ту крамничку, наказав би переорати кожен метр землі навколо неї, розібрати весь будинок цеглину по цеглині, аж поки не знайшов би свій таємничий скарб…

— А ти думав, що й я приїхав заради нього, що і я шукаю Золотого Будду?

— Звичайно. На могилу батьків тебе навряд чи хто б посилав, а з приводу пам'ятника й поготів. Ти, може, й гадки про це не маєш, а я певен, що доктор X. щось пронюхав, от він і вирядив тебе. На якого дідька треба було мучити бідного вчителя такою далекою дорогою? На пам'ятники, друже, зараз гроші ніхто не викидає.

Краслові це здалося цілком ймовірним. Адже таким чином усе ставало зрозумілим. Телеграма, незвичайна аудієнція у доктора X., проводи через чорний хід і нарешті неіснуюче ліжко в лікарні.

Вчителя раптом охопив жах: такий лікар, що твердить, ніби людина хворіє, коли насправді вона в Ліберці, здатний, мабуть, і заявити, що вона померла.

— Альбіна нічого про це не знала!

— Не знала або не хотіла казати. Тепер вони тримають її під замком, там вона може й згадати щось. Ти, безперечно, і справді міг би обскакати їх. Підеш туди і скажеш, що вирішив відвезти її до Праги, до доктора X., мовляв, самі про неї подбаєте.

— А де ж ми гроші візьмемо?

— Недотепа. Скажи і подивись, як вони реагуватимуть. Це все одно, що розворушити осине гніздо, побачиш тоді. Альбіну вони не випустять з рук.

— Муситимуть.

— Цікаво, як воно буде. А я тим часом піду до директора і скажу, що знаю декого, хто повернув би Золотого Будду за п'ятдесят тисяч золотих гульденів.

— П'ятдесят тисяч?

— Павлата, кажуть, сто вимагав. Думаєш, він на дрібничку спокусився б? Той добряче все підрахував. А ми скажемо: Будда в нас, платіть.

— Але ж у нас нічого немає.

— Буде. Альбіна нам допоможе, вона тобі довіряє. Тепер від нас Риссіг не втече.

Кірасл, не поспішаючи, повертався до своїх нових друзів. Ще раз обмірковував усю цю історію. Він ладен був вірити Ганці, що той не вбивав Павлату. Зрештою, то міг бути і котрийсь інший з агентів Риссіга. А може, й сам Риссіг. Правда, він брюнет, крім того, у нього є свій власний пістолет, та й навряд би наважився на такий крок. Хіба що йшлося про щось надзвичайно важливе, про що ніхто більше не знав і не повинен був знати… Красл згадав, як крикнув учора Риссіг на власну матір. Іншим разом він і не повірив би цьому. Раптом йому спало на думку, що він стоїть на боці справедливості, допомагає справедливій справі, незважаючи на те, що його спільники — карні злочинці. Авжеж, їхній злочин — заколот — був цілком зрозумілий: вони не мали що їсти. А цей злочин — убивство Павлати — ставав дедалі таємничішим і загадковішим.

Цього разу Красла коньяком, звичайно, не пригощали. Примусили чекати в прохідній будці, навіть не запропонувавши сісти. Знадвору чувся гуркіт фабрики, брутальна лайка майстрів, побачив він навіть одного наглядача, що проходив поблизу з нагайкою в руці. Тільки за півгодини з'явився директор Пальм. Це, мабуть, був той самий поштовий злодій. Здавався він проте набагато небезпечнішим злочинцем. Як на вигляд, він скоріше мав би бути капітаном піратської шхуни, ніж директором фабрики.

— То ви не поїхали, Красле? — запитав він грубо хрипким пропитим басом.

— Ні, пане директоре. Хочу поговорити з бароном, — учитель почував себе впевнено.

— А ви знаєте, що вас уже розшукують жандарми? — директор зачекав хвилину, але вчитель не злякався. — Звичайно, я змушений був повідомити в жандармерію, що ви зникли. Пішли з замка, залишили карету за вельми дивних обставин, а до готелю не повернулись. Розумієте, як хвилювався пан барон, зважаючи на те вчорашнє бешкетування.

— І даремно. Бачите, я живий і здоровий.

— А