Таємниця Золотого Будди - Йозеф Несвадба

— Через те й не пішли до неї? Через те й лишили самітною? Дивне ж у вас кохання.

— Пане вчителю, не можу я робити, що мені хочеться. Адже тут усі люди знають мене. І вороги, і друзі. Що б вони подумали про мене? Ходить з дівкою, яка зрадила страйкарів. Це було б негаразд. Але я вам безмірно вдячний за те, що ви її виправдали перед усіма. І що нам допомогли. Тепер нам треба врятувати її і викрити Ганку, викрити справжнього винуватця убивства Павлати, а разом з ним і мільйонера Риссіга. Щоб уся держава про це взнала. Коли в нього жодна волосина з голови не впала за те, що має на своїй совісті смерть вісьмох робітників, хай засудять його за вбивство одного крамаря. Адже це звичайнісіньке вбивство, до яких звикли по судах. Тепер він не викрутиться.

— Але для чого це йому було потрібно? Ви думаєте, Риссіг знав щось? Хвилину тому я мав з ним розмову, — учителя змагав сон. — Це вихована людина. Не віриться, щоб він потурав убивцям!

— Усе це нам разом з вами і треба з'ясувати.

— Але я мушу післязавтра бути в Празі, — заперечив учитель.

— Риссіг цього тільки й хоче.

— Чому це?

— А для чого ж, ви думаєте, наймав він людей, щоб писали вам погрозливі записки, кидали у вас каменюки і стріляли в повітря за вашою спиною?

— А навіщо, думаєте, поспішив він вам карету свою запропонувати? Дурно він нічого не робить. Просто хоче як швидше позбутися вас. Хоче, щоб Альбінка в його пазурах була без стороннього ока. Хоче усунути свідка, який починає бути занадто цікавим…

— Але ж кінчається чверть. Хто за мене оцінки виставлятиме? — втім, Красл уже добре знав, що він знов відкладе поїздку. Тепер він уже не міг їхати. — Значить, карета поламалась не випадково? — згадав він раптом. Голан лише всміхнувся:

— Є в нас свої люди в стайнях.

Зараз він не здавався Краслові таким молодим і недосвідченим.

Ганка мешкав в одній з тих вілл, які тепер будували ліберецькі багачі у приміських парках. Він наймав кімнату в пана Йогана Унтермюллера, який протягом багатьох років служив чиновником банку Риссігів, які мали свій власний банківський дім у Відні; ним керував брат Георга.

Вчитель сидів у парку на лавочці від шостої години. Ніхто на нього не звертав уваги. Піджак на ньому був порядний, отож до тих бідолах, які хотіли тут поспати і яких поліцаї нещадно переслідували, він, цілком зрозуміло, не мав ніякого відношення. «Якийсь дрібний чиновник вийшов на ранкову прогулянку», — так, мабуть, думали про нього. Красл і справді був схожий на чиновника, зокрема тому, що раз у раз записував щось олівцем до свого зошита. Тут, у ліберецькому парку, того ранку він знічев'я почав писати свої нотатки про історію з убивством Павлати, які потім, набагато пізніше, схвилювали стількох людей.

Нарешті Красл дочекався. Але навряд чи пізнав би він Ганку, якби не почув умовного посвистування Шойя. котрий тут же на розі підмітав вулицю. Ганка виступав, наче великий пан, у чорному костюмі, якого Красл ніколи не мав, у чорному капелюсі, рукавичках з оленячої шкіри, він елегантно помахував у такт крокам паличкою. В першу мить учитель розгубився. Лише хвилиною пізніше він переконався, що це справді його колишній товариш по навчанню. Отак може змінити людину одяг! Ганка не наліплював фальшивих вусів чи бороди, не закривав очі маскою, і все ж вираз обличчя в нього був зовсім інший, наче після складної операції.. В очах світилася певність, спокій ситої, забезпеченої людини. Зник вираз зацькованості. Ореол сивого волосся був пригладжений брильянтином. Від ніг до голови він був схожий на елегантного рантьє, якого зовсім не обтяжують думки про якусь працю.

Красл заговорив до нього лише трохи згодом, коли вони вийшли на багатолюднішу вулицю, де перед Ганкою з'явився Голан, і стало зрозуміло, що тепер зрадник не втече.

— Хто зволите бути? — Ганка дивився на нього здивовано і статечно. Він навіть бровою повів. — Це, очевидно, якась помилка. Мене звуть не Ганка, — тепер він говорив з ледь помітним німецьким акцентом, що вважалось дуже модним. — Моє прізвище Шмідт. Якщо бажаєте, погляньте документи.

— Дякую, не треба, — начебто випадково налетів на Ганку Голан.

— Кінчай комедію і не здумай кричати. Шой стоїть позад тебе.

— Але дозвольте, панове…

— Ну, звичайно, дозволимо, — додав ззаду Шой і, посміхаючись, узяв Ганку під руку, ніби зустрівши давнього знайомого. Перехожі і не думали зупинятись, такого роду зустрічі після довгої розлуки не дуже цікавлять людей, що поспішають вранці до праці.

— Тобі, напевне, неприємно було б, коли б тут з'явився поліцай.

— Тобі теж ні, — огризнувся Ганка, цього разу вже не прикидаючись.

— Тоді зайдемо навпроти до ресторану, — запропонував Красл, який, здавалось, був найбільш наполоханий, незважаючи на те, що він був єдиний з них, кого не розшукувала поліція. Ганка байдуже знизав плечима, ще раз кинув поглядом навколо себе, наче когось шукаючи, і дозволив відвести себе до ресторану. Тут він замовив собі багатий сніданок — какао, яєчню, масло і варення. Решта троє задовольнились звичайним чаєм. Сиділи вони в куточку, самі на весь зал.

— Ну, й спільників вибрав ти собі, Красле, — почав Ганка сам. — З ними ти далеко зайдеш. Але я тебе попереджав. Отак-то.