Худий - Дешіл Хеммет
— Вона сказала, що батько «небезпечний радікалт» — я цитую її слово в слово, — а тому їй байдуже, що б він там не писав.
— А ти сприйняла це серйозно?
Якийсь час вона мовчки дивилась на мене, потім облизала губи й мовила:
— Мені здається, він…
Тримаючи книжку в руці, до нас підступив Гілберт. Видно було, що він розчарований прочитаним.
— Це дуже цікаво, — проказав він, — але, розумієте, я мав на увазі не патологічний випадок. — Він пригорнув до себе сестру. — А тут — швидше патологія чи голод.
— Це якщо ти братимеш на віру його слова, — зауважив я.
— Про що йдеться? — не второпала Дороті.
— Про історію в книжці, — пояснив Гілберт.
— Розкажи йому про лист, що отримала тітка, — попросив я Дороті.
Вона розповіла.
Гілберт вислухав і незадоволено скривився.
— Дурниці! Мама зовсім не небезпечна. У неї просто випадок затриманого розвитку. У більшості з нас з роками зростають етичні, моральні та інші норми. А мама ще навіть не доросла до них. — Він насупився і замислено виправився: — Вона може стати небезпечною, але не більше за дитину, яка грається сірниками.
Нора з Квіном танцювали.
— А якої ти думки про батька? — поцікавився я.
Гілберт стенув плечима.
— Я не бачив його з дитинства. В мене є, своя теорія, але це скоріше здогадки. Я б хотів…. насамперед хотів би дізнатися, чи він не імпотент.
— Він зробив спробу самогубства, — повідомив я, — сьогодні в Аллентауні.
— Не може бути! — вискнула так голосно Дороті, що Квін з Норою урвали танець, а дівчина рвучко обернулася і скинула очі на брата. — Де Кріс? — зажадала вона знати.
Гілберт перебіг очима з неї на мене і назад.
— Не будь дурепою! — холодно відрубав він. — Він забрався геть зі своєю дівкою, тією Фентон.
Дороті, схоже, не повірила йому.
— Вона його ревнує, — пояснив мені Гілберт. — Оце і є материнський комплекс.
— Чи хтось із вас двох, — спитав я, — бачив Сіднея Келтермена, з яким у вашого батька були неприємності ще тоді, коли я вперше з вами познайомився?
Дороті похитала головою.
— Ні, — відповів Гілберт. — А що?
— Та так, спало на думку. Я теж його ніколи не бачив, але той портрет, який маю, враховуючи незначні зміни, міг би зійти за Кріса Йоргенсена.
14
Того вечора ми з Норою пішли на відкриття сезону мюзик-холу Радіо-сіті й, побувши там з годину, вирішили, що з нас досить.
— Куди тепер? — запитала Нора.
— Мені байдуже. Хочеш, пошукаємо той «Пігайрен-клаб», про який казав Мореллі? Стадсі Берк тобі сподобається. Він був зломником і присягається, що обчистив сейф у Хагерстоунській в'язниці, куди його засадили на місяць за дрібне хуліганство.
— Ходімо! — згодилась Нора.
Ми спустилися Сорок дев'ятою стріт і, розпитавши двох таксистів, двох хлопців-газетярів і полісмена, зрештою знайшли бар. Швейцар сказав, що не знає ніякого Берка, але піде попитає. У дверях з'явився Стадсі.
— Моє шанування, Ніку! — промовив він. — Прошу!
Це був середнього зросту чоловік, дещо повнявий, але не крихкотілий. Йому мало переступити вже за п'ятдесят, та виглядав він років на десять молодше. Широке, симпатичне, хоч і некрасиве, подзьобане віспою обличчя, рідка чуприна невизначеного кольору і низеньке чоло, яке й лисина не зробила вищим. Розмовляв Стадсі низьким рикаючим голосом.
Я потис йому руку і познайомив з Норою.
— Дружина, — прогудів він. — Треба ж! Слухайте, якщо не бажаєте зі мною побитись, то ходімо пити шампанське.
Я відказав, що битися не обов'язково, і ми зайшли. Стадсі тримав зручний дешевенький бар. Саме була перерва, і лише три відвідувачі затрималися в барі. Ми сіли за столик у кутку, і Стадсі точно вказав офіціанту на пляшку, яку слід принести. Потім він уважно мене розглянув і кивнув.
— Одруження пішло тобі на користь. — Він поскріб підборіддя. — Давненько ми не бачились.
— Давненько, — погодився я.
— Він засадив якось мене за грати, — повідомив Стадсі Нору.
Вона весело прицмокнула:
— То він був детектив хоч куди?
Стадсі наморщив маленький лобик.
— Не знаю, так стверджували. Мене він захопив випадково: я мусив захищатися правицею.
— Як це ти примудрився нацькувати на мене того дикуна Мореллі? — спитав я.
— Ти ж бо знаєш цих італійців, — пояснив він, — вони гірші за істеричок. Я й не думав, що він може таке встругнути. Він перелякався, що фараони хочуть навісити на нього вбивство тієї Вулф, а що ми вичитали в газеті про твою причетність до справи, то я сказав йому: «Нік не з тих, хто й матір рідну продасть, а тобі ж треба з кимось порадитись». Він відповів, що спробує. Ти що кривлявся йому, чи що?
— Він сам засвітився, коли прийшов, а потім звинуватив у цьому мене. Але як він мене розшукав?
— У нього скрізь приятелі, та й ти не дуже ховався, чи не так?
— Я лише тиждень як у місті, і де я зупинився, газети не повідомляли.
— Он як? — зацікавився Стадсі. — А де ти був досі?
— Я живу тепер у Сан-Франціско. То як він мене знайшов?
— Чудове місто. Я давно не був там, але це справді одне з найкращих міст. Ніку, я не можу тобі відповісти. Запитай у нього самого. Це його справа.
— За винятком твоєї підказки звернутися до мене.
— Так, — погодився Стадсі. — За винятком цього, але з іншого боку, я ж робив тобі рекламу, — цілком серйозно пояснив він.
— Ото друзяка! — уїв я.
— Звідкіля мені було знати, що він психоне? А проте, здається, він не дуже тебе зачепив?
— Може, й не дуже, але однаково мені це було не в радість і… — Офіціант приніс шампанське, і я замовк. Ми скуштували вино і похвалили, хоч насправді воно було мерзотне. — А ти як гадаєш, то не він убив дівчину? — спитав я.
Стадсі переконано похитав головою.
— Це неможливо.
— Та його ж неважко розпалити, — наполягав я.
— Так, ці італійці гірші за істеричок, але він просидів цілий день тут.
— Цілий день?
— Геть увесь. Можу присягнутись. На другому поверсі він святкував щось разом із гуртом хлопців та дівчат і не відходив від своєї кралі — ні на хвилину не покидав бару. Ні, без жартів, він не міг того зробити.
— Чого ж тоді переживав?
— А біс його знає! Я й сам не можу збагнути. Але ти знаєш тих іноземців.
— Авжеж, — проказав я. — Гірші за істеричок. Проте він міг направити до неї свого приятеля, га?
— Ти погано думаєш про нього, — не погодився Стадсі. — Я знав ту молодицю. Вона часто з ним приходила сюди.
